вчинки. Був це момент, коли здавалося, що армія стихійно неорґанізовано повернеться на Київ. Шаленою аґітацією большевики теж старались використать цей момент в цілях розвалу української армії. Деякі старшини і козаки самовільно виходили з армії і вступали до повстанців, щоб бить денікінців. Але в цілому армія лишилась в руках своїх начальників слухняною і покірною волі свойого Уряду. Це показує, оскільки армія була здисциплінована, і цілковито заперечує тим титулам, що накідала армії ворожа до українсьиого руху преса — банди, зброд і т. и. Подібні гострі настрої переживало і українське суспільство.
Не дивлячись на такі настрої армії та суспільства, українським урядом була вислана з пропозицією згоди до Київа місія Отамана (ґенерал-майор рос. сл.). Омельяновича-Павленка. Цього вимогала ціла низка обставин: необхідність після крівавої, тяжкої літної кампанії дати відпочинок війську, укомплєктовать його, налагодить постачання, орґанізувать владу на звільнених місцевостях, скликать парлямент і взагалі розвязать богато питань внутрішнього життя, а також позбавити населення від тягару громадянської війни. Отже в інтересах державних українського народу уряд Української Республіки йшов на військову згоду зі своїм соціяльним ворогом — реакційним Денікіним і лише домагався: 1. звільнення правого берега Дніпра вкупі з Київом; 2. визнання права за Українськими Установчими Зборами, скликаними на демократичному принціпі (по чотирочленній формулі) остаточно вирішить долю України і її відносин до Росії; 3. військової згоди проти большевиків.
Денікінські делєґати цілком відкидали ці домагання, рішуче вимогаючи: або визнать льозунґ „єдина неділіма Росія“, або скласти зброю. Денікінські представники так були засліплені своїм льозунґом про „єдину неділіму“, що навіть відмовились від якої-би то не було згоди для спільної операції проти большевицької групи, що в той час посовувалась з півдня.
Треба пояснить, що, коли головна група большевицьких сил на Правобережній Україні була розгромлена в районі Жмеринка—Винниця, то тоді большевицькі війська, що посідали Чорноморське побережжа (45, 47 і 58 піх. дівізії) згуртовались і направились вздовж залізниці Одеса—Жмеринка на північ. В районі Вапнярка—Умань між цими силами і бувшою тут другою групою української армії відбулись жорстокі кріваві бої в наслідок яких большевики були відкинуті на Сквіру—Таращу. Проти цієї південної большевицької групи голова Української Військової Місії, Отаман Омельянович-Павленко запропоновав спільну акцію. Представники ґенерала Бредова відповіли, що лише після визнання українською армією льозунґа „єдина неділіма Росія“ може бути розмова про спільні військові акції. Протокол про ці переговори було оголошено в свій час в газеті „Україна.“
Таким чином, обстановка складалася так, що українська армія мала загрозу з трьох боків: зі сходу — з боку денікінської армії,
