Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 3, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/320

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Тихо, тихо.

Раптом в лісі зайшла якась таємна зміна. Ще нічого не сталося для людського ока. Також тихо та спокійно, але щось є, щось не те.

Хвилька, і тиша порушується.,

— Ква! — несміло чується з одного боку.

— Ква! ква! — стиха одповідають з другого.

— Ква! Ква-ква!... Ква-ква! — починається то там, то тут; і за хвильку увесь ліс дріжить від одностайного хору:

— Ква! ква! ква! — долітає з усіх боків.

Яка одноманітність форми і яке богацтво і відмінність згуків, тонів, відтінків, темпераменту і ініціативи.

— Ква, ква, ква! — заливається на самій вершині дуба молоденький тоненький голосок.

— Ква! Ква! Ква! — неначе відбиває такт другий понижче, очевидно, сам до себе прислухаючись.

— Кваааа... — квакає навипередки ціла кумпанія зелених музик; а з дальнього лісового болотчика, відфиваючися по воді, як недільний дзвін, долітає солідне, розважне Solo:

Кваа!... Кваа! Кваа!

Раптом стемніло. Як мрія, зникло золоте проміння, і важкі, чорно-сиві тіні налягли на ліс. Похолодало.

Вітрець духнув раз і другий. Прошепотів щось таємне і негайне у верховіттях, сковзнув у долину на полянку, покружляв там жменькою сухого листя і парою соломинок і знов зник невідомо куди, — немов діло зробив.

Щось блиснуло, щось загарчало десь за лісом, і з темної хмари впала важка, сердита крапля. Друга, третя, десята і навипередки частий дощик заговорив з сухим листям, вершинами дерев і застукав по битій дорозі.

Знов блиснуло і загарчало вже ближче і шарохкотіння крапель злилося в один протяжний згук:

— Гууу... — Ліс невдоволенно шумів...

Десь далеко кінець ліса зза краю хмари вирвався стовп горячого проміння Один, другий. Вже ближче, ближче.

Назустріч йому, як гарячі плями на сивому тлі, запалали червоні стовбури свіже вмитих сосен. Крізь розірвану хмару проблиснуло щось сине і золоте.

Ще хвилька, і хмара, вже не сива, а рожево-біла пропустила через свій золотий край цілі снопи горячого проміння: і все разом засяло.

Ліс блищить і переливає мілліонами іскр.

Де не взявся знов вітрець, вже не діловий, а жартовливий; жартуючи з вітами, струшує на свіже вмиті полянки цілі жмені блискучих діамантів.

Все затихає, а на вершині старого дуба, на зеленому листочку сидить маленьке зелене жабиня, гріє спинку на горячому сонечку і, закриваючи то одно, то друге око, думає:

— Ну, і дощ же я викликало. Ква! Ква!

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Було, тихо...

— Ква?! — несподіванно квакнув Винниченко і замовк, прислухаючись.