— Ква! — одквакнув Калинович, покінчивши з нафтовими грішми, і перебіг в “Добу“, попереду наплювавши на свій редакторський стілець в „Боротьбі“.
— Ква! Ква! — нестрійно заквакали Пироги і Пасічники.
— Ква!!! — рішуче квакнув підбадьорений Винниченко і несподіванно для самого себе залився на високій істерично-верескливій ноті:
— Яяяяя…
— І я! і я! — заголосив Вітик, як третій босяк в „Безднѣ“ Андреева. — Братці! і я! і я! — він спізнився, бо їздив в Берлін за грішми.
— Не я! не я!… їй Богу, не я! — поквакував тихенько Христюк, пристроюючись до ревізійної комісії. — Не я, це все Лівицький.
— Ква! Ква! — з юнацькою жвавістю квакнув Грушевський і подумав:
— Не дають каналії на соціольоґію — може дадуть хоч на коммуну…
— Ква! Ква! — відквакнувся Чечіль з торговельної комісії, купуючи зброю проти большевиків.
— Ква-ква-ква! — зачастив молодий Шраг з самої верхушки… карлсбадського курорту. Він дістав ліквідаційні і квакав на здоровля, а ex міністр Жуківский, згадуючи свій дебют в німецькім суді, квакав несміло, але уперто: Ква!… Ква!… Ква!…
— Кв… квакнув Мазуренко і поперхнувся, побачивши міністра Ніковського:
— Це я, того, в вашу честь хотів квакнути — пояснив він — так… той то як його… не вийшло. Довжно застудив!…
— Ква — хотів квакнути Штефан і несподівано для самого себе гукнув по старій звичці:
— Здравія желаю, Вашскобродіє!
— Ква! — ніжно підквакнув з Берліна Дідушок, в голосі котрого ясно було чути шелестіння швайцарських франків.
— Кваааа! — заверещав на октаву вище всіх Дятлів:
— Кваааа! — Всѣ вы подлецы и негодяи!!!
— Брехня! — томно-менторським тоном відквакнув Левинський:
— Товариші, не вірьте йому — він покруч. Його мамаша согрішила з білорусом. До порядку, товариші! Калинович, не плюйте на підлогу, десять раз вам говорив!
— Ква… — здихаючим голосом, квакнув Макаренко. — Ох, голубчики, тільки для України і квакаю: люблю її сердешну. Чи так, пане сенаторе? Ох, люблю, люблю! А ви, пане професоре, чогож не квакнули?
— Нехай Швець квакає, а я Шевченко; то й не маю чого квакати…
— Як земля, так і я! — квакнув Крушельницький, поглажуючи бороду. Вона промовить і я промовлю, вона так собі, а я до Мартоса!…
— Яяяяя… все я! — заливався Винниченко.
— І я! і я! і я! — безуспішно доганяв огрядненький Вітик, обливаючися потом і з сумом згадуючи спокійні сальони к. і ц. міністерства.
— А ва… ва… ва… ва… — захлинувся Дятлів, а в дальнім болоті пяний здичавілий Дзвін бухав, як в винне барило:
— Кваа!!! Кваа!!! Кваа!!!
