Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 3, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/321

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Ква! — одквакнув Калинович, покінчивши з нафтовими грішми, і перебіг в “Добу", попереду наплювавши на свій редакторський стілець в „Боротьбі".

— Ква! Ква! — нестрійно заквакали Пироги і Пасічники.

— Ква!!! — рішуче квакнув підбадьорений Винниченко і несподіванко для самого себе залився на високій істерично-верескливій ноті:

— Яяяяя . ..

— І я! і я! — заголосив Вітик, як третій босяк в „Безднѣ“ Андреева. — Братці! і я! і я! — він спізнився, бо їздив в Берлін за грішми.

— Не я! не я! . . . їй Богу, не я! — поквакував тихенько Христюк, пристроюючись до ревізійної комісії. — Не я, це все Лівицький.

— Ква! Ква! — з юнацькою жвавістю квакнув Грушевський і подумав:

— Не дають каналії на соціольоґію — мож дадуть хоч на коммуну . . .

— Ква! Ква! — відквакнувся ЧечІль з торговельної комісії, купуючи зброю проти большевиків.

— Ква-ква-ква! — зачастив молодий Шраг з самої верхушки . . . карлебадського курорту. Він дістав ліквідаційні і квакав на здоровля, а ех міністр Жуківский, згадуючи свій дебют в німецькім суді, квакав несміло, але уперто: Ква!... Ква!.. . Ква! . . .

— Кв.. . квакнув Мазуренко І поперхнувся, побачивши міністра Ніковського:

— Це я, того, в вашу честь хотів квакнути — пояснив він — так... той то як його ... не вийшло. Довжно застудив!. . .

— Ква — хотів квакнути Штефан і несподівано для самого себе гукнув по старій звичці:

— Здравія желаю, Вашскобродіє !

— Ква! — ніжно підквакнув з-Берліна Дідушок, в голосі котрого ясно було чути шелестіння швайцарських франків.

— Кваааа! — заверещав на октаву вище всіх Дятлів:

— Кваааа! — Всѣ вы подлецы и негодяи!!!

— Брехня! — томно-менторським тоном відквакнув Левинський:

— Товариші, не вірьте йому — він покруч. Його мамаша согрішила з білорусом. До порядку, товариші! Калинович, не плюйте на підлогу, десять раз вам говорив!

— Ква ... — здихаючим голосом, квакнув Макаренко. — Ох, голубчики, тільки для України! квакаю: люблю її сердешну. Чи так, пане сенаторе? Ох, люблю, люблю! А ви, пане професоре, чогож не квакнули?

— Нехай Швець квакає, а я Шевченко; то й не маю чого квакати . . .

— Як земля, так і я! — квакнув Крушельницький, поглажуючи бороду. Вона промовить і я промовлю, вона так собі, а я до Мартоса! . . .

— Яяяяя . . . все я! — заливався Винниченко.

— І я! І я! і я! — безуспішно доганяв огрядненький Вітик, обливаючися потом і з сумом згадуючи спокійні сальони к. і ц. міністерства.

— А ва ... ва . .. ва . . . ва . .. — захлинувся Дятлів, а в дальнім болоті пяний здичавілий Дзвін бухав, як в винне барило:

— Кваа!!! Кваа!!! Кваа!!!