Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 3, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/452

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Бо хотілось вірити, що погроми в українській армії — справа минулого, яке вже не повернеться більш.

Але цей жах знову нагадав про себе. Нагадав в тих же страшних формах. На терріторії рідної Галичини.

Українські та жидівські часописі приводять назви містечок Галичини, де знов пронеслась завірюха погромів, вчинена чорношличниками Запоріжського корпусу.

Юзуполь, Галич, Буштин, Букачовці, Ямниця, Войнилов — 21, 16, 11, 24 вбитих Жидів; ранених, пограбованих — без числа, поґвалтованих жінок, дівчат, навіть десятирічних дітей — свідчать про відродження в рядах армії Павленка тих самих диких інстінктів, від жахливих прояв яких в придніпрянських містечках рік тому приходила в отчай ціла та інтелігенція, що працювала коло розбитої державної будівлі українського відродження.

В складі Запоріжського корпусу завше були погромні частини. Це підтвердив лише в травні ц. р. в моїй присутности б. командант цієї групи, полк. Сальський.

Щоби погромні частини цієї групи знов не накоїли лиха, при заняттю Проскурова в травні минулого року, мусів полк. Сальський зарядити спеціальну „жидівську“ стратегію, щоб місто наперед захопили вірні, карні, непогромні частини корпусу.

Приклад карности більшости армії Павленко деякий час всеж впливав також і на погромних чорношличників (в Проскурові червоношличниками дітей ще і зараз лякають).

Але в решті-решт прорвалось. І мусіло прорватись! Бо не було до цього часу в українській армії кари за бувші погроми!

Безкарність, безнаказаність мусіла викликати в козаках вражіння, що Жиди це така частина населення, яких можно, дозволено вбивати, грабувати, палити, ґвалтувати.

Відносно Галичини маємо нове з’явище. Громили не лише Жидів, але також почасти і Українців-галичан.

Насильство над Жидами виховане є безнаказаністю бувших погромщиків. Погроми Галичан — ворожою агітацією, що ведеться з менту переходу галицького війську до Денікіна. Хто винен в тій зраді галицьких генералів і політичних поводирів, важко ще зараз розібратися. В свій час це буде зроблено безпристрастним присудом історії.

Але ненавість і велику біль викликала ця акція у всіх колах Надніпряцців.

На жаль, цьому почуттю підпала також політика надніпрянська. Це вже є річь, яка навіть історією не буде прощена.

Коли тридцать тисяч т. зв. „червоної“ галицької армії підняли повстання проти большевиків в районі Винниці під гаслом: „ходім до Петлюри“ — і тим дали легку спроможність Полякам церемоніальним маршом дійти до Київа, вони, ці галицькі щирі