Перейти до вмісту

Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 3, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/69

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

а принаймі ми то — Українці мусіли б), то тим самим ми визнаємо і верховну владу в особі С. В. Петлюри — а тим самим і право її (а також і обовязок), заключати міжнародні договори. Противний, або відворотний хід думох приведе до невизнання Української Держави, до чого автори „протесту“ і їх оборонець очевидно схиляються.

Про характер галицько-українських відносин можна б було сподіватись, з боку галицького опонента більше детальних пояснень. Але, на жаль, опонент мій обмежився тілько передачею моєї ж характеристики тих затруднень для української влади, до яких приводить неясність галицько-українських відносин, вказівок на моє неуцтво в правничих справах і запевнення в тому, що „протест“ дійсно міг арґументувати з становища з'єдинення і становища окремішності. Я підкреслюю „запевнення“, бо подана опонентом спроба кваліфікувати ці відношення, як „стипуляцію“, навряд чи може зменшити абсурдність діаметрально протилежних засад, присутність яких опонент неґує в „протесті“ і твердить, що вони істнують тілько в моїй голові. Так, серед відомих навіть неправникам форм із'єдинення, як то: інкорпорація, автономія, персональна і реальна унія, федерація, конфедерація, — „стипуляції“ нема. Шановні читачі і я з ними дуже вдячні моєму опонентові зате, що він ввів в оборот при освітленню галицько-українських відносин поняття — стипуляції. Але по суті і стипуляція передбачає двох або кількох усталених контраґгентів, або в даному разі дві цілком унормовані і уконституовані держави, чого в дійстности нема. А коли б ми хотіли довідатися більше про зміст цієї галицько-української стипуляції, то наш опонент нічого не пояснює.

Пояснення надійшло до нас з другого джерела. В інтервю з представником американської „Свободи“ п. др. Л. Цегельський сказав: „Галичина злучилась з Великою Україною в одну державну унію на федеративній засаді, одначе як раз на підставі тої умови (3/XII 1918. і 3/I 1919.) Галичина остала окремим стейтом з власним соймом (Нац. Радою), з власним правительством і президентом, з власною армією і власним заграничним заступництвом“[1]. Др. Л. Цегельський висловлює погляд, „що ані ген. Петлюра, ані взагалі правительство Великої України є не компетентні (управнені) заявляти що небудь в справі території Зах. Укр. Нар. Республики, т. є. в справі Галичини“, і гадає, що в справі україно-польських договорів галицькі землі полишені „власній долі, а також і їх власній волі. Значить, ті землі, отже і Галичина, самі за себе говорять“.

Ніякого „криминалу“ в акції української влади п. др. Цегельський не находить і очевидно „зречення“ Східної Галичини розуміє як одмовлення українського правительства, що небудь рішати про ту область, яка до компетенції влади Великої України не належить. Також в інтервю дра Цегельського, теж не останнього правника і члена Укр. Нац. Ради, немає ні „стипуляції“ ні „сфиналізування“, які потрібні були моєму опонентові мабуть для тогб, проба зайвий раз попишатись чеснотами П'ємонту, а особливо його правників, і a contrario — мати право на основі „стипуляції“ кинуть кілька дотепів про Велику Україну і її „трагічні своїм комізмом закони“.

Бо при тому тлумаченню україно-галицьких державних відносин, як ті уступи „протесту“, де говориться про окремішність Галичини, а до того уступи інтервю Л. Цегельського про окремішність армії і заграничного представництва,— немає місця дискусії про права верховної влади України під тим кутом, що вона „не мала права взагалі заключувати яких небудь міждержавних політичних договорів, а з'окрема так важного договору, як договір 22 квітня“ („протест“), а особливо немає місця сльозам (шан. зецеру! не наберіть „словам“!) ізза „насильного відривання з української національної території — східної Галичини, як области найсвідомішої, на котрій населення українське найбільше розвинене, яка була і є П'ємонтом української національної ідеї і державної думки та огнищем“ і т. д. Що має до діла

  1. Інтервю передруковано у „Волі“ 1920 р. т. II ч. 10 од 25/VI і могло навіть бути відомим мому опонентові з текста „Свободи“ тоді, коли він писав критику на мою статтю. Ф. С.