Дійшла черга і до нас. О 10-ій годині вечора мене і мого товариша взято з лікарні до „суду“. Чрезвичайка містилася майже в центрі міста в невеликім домі з садком.
Коли ми зайшли до чрезвичайки, то мені мимоволі згадалися оповідання Майн Ріда, хоч і не до того було.
В невеличкій хаті за деревинним столом засідали „судді“. У всіх револьвери. Де хто міняє обойми у браунінґу; другі курять. Не обходиться і без матерньої лайки. У всіх на шапках червоні зірки.
Ми знали, що поратунку нема; але якось були приголомшені і (можу лише про себе казати) якось байдужі. Мене першого взяли на допит.
— Гдє В?
— Не знаю.
— Ну, довольно. Роздєвайтесь!
Я залишився в одній сорочці і спідніх, босий.
— Степан, веді ти! каже один з „суддів“ до другого.
— Да што ето все я, да я! Пусть Колька ідьот; я сегодня уже наработался.
Нарешті один встав і казав мені йти вперед. Ми вийшли у садок за домом.
— Іді вперьод! почув я наказ і не ступив і двох кроків, як почув' ззаду вистріл і як підкошений впав вперед. Далі все памятаю, як у якійсь імлі. Я впав і інстінктовно підняв голову.
Тоді той знов стрелив мені у спину (Одна куля на моє щасття з браунінґа влучила під лопатку і вийшла межи грудьми; друга попала коло хребта і вийшла поруч з першою).
Як крізь сон почув я слова: „Попробуйте єго; єслі будет тьоплий, простреліте ему голову“.
Наді мною балакало два голоси очевидно „служащих“. Памятаю слова: „Господі, люді, а как дрова в яму носіш“.
— „Ну, нічево! бері за ногі“ і знов матерня лайка. Мене взяли за ноги і одволікли до ями, що тут же була у садку і кинули в неї. Я цілком втратив притомність, але мабуть не надовго.
Коли я знов прийшов до памяти, то почув під собою щось мягке і тепле і якось байдуже догадався, що то розстріляні переді мною, яких теж скинули в яму.
Тут мені явилася думка, що мене закопають живцем, і я рішив вилізти з ями, надіючись, що мене побачить вартовий і доб'є. Було вже біля 1-ої години. Двічі я зірвався, бо хоч яма й не була глибока — до пояса мені, але я дуже ослабів.
Таки виліз.
Кругом нікого нема.
Лише у „чрезвичайці“ чути крики і прохання помилувати.
Я підійшов до стіни, яка межувала з другою садибою. Мною керував очевидно інстінкт життя, бо не можу пригадати, щоб я боявся перелазити на вулицю.
Перелізти через стіну я не міг: висока була тай дихати простріленими легенями було трудно.
