Але біля стіни росло розсохате дерево і одна гилка спускалася по той бік стіни.
Не знаю вже, як я виліз на це дерево, і майже непритомний сів на гилку вже по той бік стіни.
Тут я не рішався плигати, бо сильно кров з мене йшла.
Аж ось почув я, що з чрезвичайки вийшли знов у садок і пізнав голос мого товариша. Потім почув вистріл і знов стало тихо.
Я втратив притомність і впав, хвала Богові, по той бік стіни…
Куди і як я ліз далі, памятаю зле; але таки доплентався до Бугу трохи вище тої місцевости, що зветься К–рі, і став думати, що його робити далі. Скоро вже мало розвиднюватися і я боявся, що ранком мене спіймають.
Тут я згадав, що у сусіднім селі П., що межує з містом, є мої родичі. Май-же що пять кроків теряючи притомність, я добрів до знайомої хати.
Довгенько мене не впускали; бо все питали „хто там“, а я не хотів голосно казати своє ім'я; бо повз хати йшла дорога і там стояла большевицька варта — „рогатка“.
Коли нарешті хазяйка засвітила лямпу і одімкнула двери, я став на порозі, а вона як побачила мене в крови і болоті, то випустила з рук лямпу і скрикнула.
Стало темно і я впав непритомний на підлогу.
Потім я ставився до всього цілком байдуже. Я розумів, що родич боїться і за себе і за сімю; бо за переховання мене йому загрожував розстріл.
Отже я поклався на нього і він вигадав такий плян.
Як вже розвиднилося, наняли підводу і мали мене везти до –ської лікарні, Я розумів, що мене там зараз же одкриють; але все було байдуже.
Я виліз на підводу і мене з головою накрили кожухом. На віз сів хлопчик, може літ 9–10 і йому казали, що як зупинять (нам ще треба було проїхати ціле місто), то кажи, що це батько на тиф захорував: везу до больниці.
Мій родич і ще де хто з комітету йшли за підводою осторонь.
Не буду вже розказувати, як я помучився на возі, поки їхали містом. І фізічні муки і моральні, що ось ось зупинять.
У больниці мене перевязали і нагодували бульйоном. Порошків то мало не кожна сестра дала приняти.
Тоді перенесли до палати.
А чутка про моє вратування швидче блискавки облетіла рідню і до палати прибігла жінка, рідні і, що саме страшне, жінка того мого товариша, що розстріляли після мене.
— Де мій чоловік?… питала вона, плачучи. Мені казали, що вас обох повезли до Київа. Де-ж він?…
Я казав, що не знаю; але нерви мої вже не могли все це переносити.
Рішено, що мені не можна лишатися у лікарні; бо тут мене зараз же знайдуть. Отже всі вийшли. Жінка пішла наняти коні.
Я залишився в палаті лише з другими хорими і все підозріло хирурґичними.
Я забалакав з сусідом, бо знав, що на цім тиждні був бій з повстанцями під самою лікарнею.
Той неохоче відповів, що мовляв вийшов до роботи у поле, а шальна куля ранила; переконали мене, що це повстанці Шепеля.
