Про Васю я знав більше, бо чув дещо від людей, що знали Гордієнків і бували у них.
І йому було добре в них: любили його. Навіть коли їздила пані Гордієнкова у Марієнбад лікуватися, то брала Васю з собою, бо не могла вже з ним розлучитися. Потім народилася в них і своя дитина, дочка здається, а проте вони Васю не розлюбили і, — переказували мені люде, — ніякої ріжниці між дітьми не робили і навіть не хотіли, щоби Вася знав, що він не їх рідний, а приймак.
Потім, уже за великої війни, я чув од знайомих хлопців-ґімназистів, що Василь Гордієнко був у них головою українського гуртка і брав дуже діяльно участь в орґанізації середньошкільної української молоді. Я хотів його побачити, але якось не довелося.
Зайшла розмова в одній компанії на емїґрації, як то иноди чудом люде рятувалися від видимої смерти. От як той, що у „Волі“ описував „чрезвичайку“, та як він, двічі прострілений і вже вкинутий у братську могилу, виліз звідтіля і таки врятувався.
— А ось що мені росказував один січовий стрілець, гарний такий хлоп'яга, молодий, майже дитина, — казав один військовий старшина, що недавно приїхав од Павленка. — Він одбився від своїх, бо впав, прострілений у ліве плече. Взяли його з собою Шепелеві повстанці, та незабаром їх загін мусів розсипатись по лісах перед переважними большевицькими силами. І попався цей ранений січовик до большевиків разом із двома раненими Шепелівцями.
— Что их тамъ разбирать? Пристрѣлить собакъ! — скомандував один із большевиків.
Лишилося троє тих харцизів добивати ранених, але попереду роздягали роззували їх і забірали собі їх одежу та обув'я, бо самі-ж — босота, голодранці.
Ось до того січовика підскочив якийсь рудий, патлатий босяк.
— Єто мой, товарищі! — каже.
— Твой такъ твой!
— Раздѣвайся! — кричить він січовикові.
А той ніяк не може, бо плече прострілене, рука висить, як мотузяна.
Большевик сіпнув його за куртку, щоби здерти її, а той нещасний з болю в рані та з виснаги аж сів на землю. Здер харциз куртку, а сорочка на раненому драна, скрівавлена. І побачив большевик у нього на грудях золотий хрестик. Побачив, вирячив очі і остовпів. Потім озирнувся на своїх товаришів, що вже відходили, добивши і впоравши „своїх“ ранених, знов подивився на січовика тай каже йому:
— Я вистрілю, а ти ляж на землю й лежи, як убитий; а потім, коли зможеш, тікай, куди знаєш.
Вистрілив з Ногана у-бік, у землю, ще раз подивився на січовика і пішов за своїми.
— І хреста не здер? — питали оповідача.
— Не здер ні хреста ні одежі, ото-ж то й диво! А хрестик дорогий, золотий з емалю, дуже тонкої роботи. Він мені показував.
— А як той січовий стрілець звався? — спитав я військового старшину.
— Не знаю. Молодий, гарний хлопець, чорнявий. Дуже інтеліґентний.
