І, обіч з ним — живе инший, виразно инший інтімний Париж, з його Латинським кварталом, Собором Парижської Богоматери, Монмартром, вузенькими вуличками, маленькими готелями, від яких пахне брудною білізною й гріхом… Париж з його рибалками на Сені, вуличними шиночками й апашськими притулками.
Це — дійсний Париж дрібного буржуя, робітника, студента, віроломної й темпераментної французької жінки й проститутки.
Тут не кидають білого папірця в 10 фунтів стерлінґів Неґрові в червоному фраці за какофонично-нервовий „Schimmy“… тут не купують перфумів й перлів з „Rue de la Paix“… Тут рахують вже не доляри, а нікелеві „су“ й працють, кожний як може. Хто в сфері свого банку, або бюро, хто в сфері „науки кохання“. І те й друге в Парижу одинаково лічиться „працею“, незалежно від пола того, хто працює.
— В ворухливому, голосному океані Парижа є площа. Зветься вона Place d'Etoile (Звізда). Серед площі пишно й міцно підіймає до гори свої массіви Тріумфальна Арка; й під цією „брамою перемоги“ лежить чорна, залізна дошка.
На ній надпис: „Içi se repose un soldat français mort pour la Patrie“.
…Це все…
Ця могила є апотеозом перемоги Антанти, як залізний монумент Гінденбурґа на Шпрее був сімволом можливої перемоги Німців, колись, Там, де сходиться 12 широких авеню, в центрі дипльоматично-аристократичного кварталу „Elysée“, під гордим склепінням Тріумфальної Брами, на якім є ніби рукою самої Історії начертано такі імена, як Wagram… Vindobona… Austerlitz… Moscova… Smolensk… Polotzk… — там Французи поховали свого „Soldat inconnu“.
„Soldat inconnu“. — це „невідомий жовнір“, колєктив бравого, французького „poilu“, сина великої нації, без вісти загинувшого з крівавим баґнетом в мертвій руці в траншеї Іпра, Шампані, або Вердена.
Ніхто, крім Бога, не знає, хто він саме й де його забито. І в тому велика, моральна сила „невідомого жовніра“. Це не є якийсь там Жак Картве, або Марсель Кергезак, або Жан Депре… Це є „Невідомий“, вибраний своїм живим товаришем — poilu з десятків тисяч трупів братської могили.
Режісером суто-урочистих похорон „inconnu“, режісером спектакля „Апотеоза Франції“ був дипльомат Мілєран; а політичною підвалиною цього ґрандіозного й захоплюючого навіть чужинців спектаклю був, властиво, визов старого Презідента своїм комуністам, що в ті часи (грудень 1920) занадто почали голосно говорити й взагалі підняли голову.
Мілєран в відповідь комунізму — кинув йому в лице рукавичку націоналізму й переміг.
Всі з'усилля Кашеновців зірвати патріотичну демонстрацію, похорон „Невідомого“, якого везли на лафеті гармати, покритою військовим штандаром й за гробом якого йшов Презідент, Міністри й всі Маршали Франції — не вдалися їм.
І весь Париж, як одна людина, стогнав від напливу хаосу й від овацій, коли по широчезної алеї Champs-Elysées могутні коні везли урну з Серцем Гамбети, а за ним тяжку гармату, на якій, серед прапорів, вінків й штандарів, лежав невідомий син героїчної Франції.
Задихався від криків й плесків бурхливий, нервовий, непостійний, як жінка, й падкий до спектаклів, як дитина, Париж, вітаючи старого Мілєрана, що в гордому переконанні своєї перемоги низко кланявся на всі боки своїй експансивній, надто йому знайомій, французькій юрбі.
І, з цього менту, могила Soldat Inconnu, серед чужих самим, навіть, Французам аристократичних авеню квартала Елісейських Полей, — стала центром Франції.
…Товпи пілігрімів, що дня. А в неділі — довкола могили — черга людей, прийшовших поклонитися великому братові, черга, що иноді два рази обточує, ніби змій, величезну Тріумфальну Арку.
