Тут й парижський рантье й студент Сорбони й провансальський хлібороб й Баск з Пірінеїв й Негр з колоній й ієзуїт з далекої Африки… Вся Франція тут.
І на могилі, поруч з золотим вінком від якої небудь Амбасади чи іноземного Суверена, скромно, як би встидаючись себе, лежить полуфранковий букетик фіялок і на ньому простий шматок папірця. На папірці надпис: „A mon fils“ (синові)… а ось там, дальше, такий же: „братові“… „нареченому“…
І поруч з молодим dandy, з моноклєм, в пальмерстоні, — опершися на балюстраду могили, тихо плаче якась бідно одягнена бабуся… Це, певно, її букетик з дріжачими літерами… „a mou fils bien aimé“…
І проти волі здіймається з голови капелюх й сльози підходять до очей.
Могила Soldat Inconnu є вже оточена невідомими й містерними флюїдами Віри, Надії й Любови, занесеними до неї пілігрімами зі всіх боків й кутків переможниці — Франції. Я не буду дивуватися, коли за яких 10 літ на цій могилі матимуть місця чудеса ріжних „ісцѣленій“ та „прозрѣній“, як перед святими образами Матери Божоїй Ченстоховської й Печерської.
Містіки кажуть, що подібні „чудеса“ є не лише самогіпноз, але результат акції: подібних сумірованих флюїдів — але… про це можна ще багато сказати!
— Я зупинився так довго на Невідомому Жовнірі, бо він є найбільш цікавий штріх в характеристиці сучасного Парижу і найбільш цікаве „псіхольоґічне“ місце Парижу, в порівнянні з яким пасують й Notre Dame, й Лувр, й навіть Могила Великого Корсіканця.
…Для Soldat Inconnu ще не народився свій Віктор Гюго…
У Франції — переможниці є дві могили: Poilu й Napoleon. I в цих двох могилах — слава Франції, життя Франції — й сама Франція.
Бо без них — нема ні французької слави, ні Парижу, ні Франції!…
А кругом них — величезне море огнів, людей, автомобілів, театрів, ресторанів, cafè. Блищуть огнями cinéma… маячать реклями… Галас… гомін… дзвін… рев сірен…
Життя іде!
І як величезний, залізний Гінденбурґ, тепер переможений й покинутий, вартував ще недавно над залізним, але переможеним Берліном, так дві могили Переможців вартують тепер над розпустним, але й в розпусті прекрасним Парижем…
17-го травня 1821. Відень.
М. Г-ко.
Читачеві, певно, добре відоме, що стан і вигляд звичайного обрію залежить майже виключно від вохкости повітря й освітлення. В такій же мірі, коли не в більшій, політичній обрій залежить від економичного стану й від світу розуму політичних ґеніїв, коли вони є. З тієї пори, як у 1914. році роспочалася світова війна, певно не було й одного політичного зібрання, яке б, обговорюючи війну, не переціжувало на всі способи в стонадцятий раз економичних причин її. Але за всю історію людства ще ніколи; здається, зв'язок між політикою й економікою не виринав з такою голісінькою наочністю в щоденному, звичайному житті й не вражав так дошкульно навіть цілком сторонніх глядачів, як це трапилось саме тепер, після того, як вже на всіх паперах і на всіх мовах було писано й переписано про остаточний мир і про всякі инші недосяжні й химерні справи.
Збройна війна з гарматами, „танками“, аероплянами й підводними човнами закінчилась. Але натомісць з'явився новий чинник — міжнародня кишеня, а з нею й економична війна, хоч ніхто її так голосно не називає й ніхто не признається, що її провадить.
