Лелій. Але він казав, що ти…
Маскариль. І ви не могли втямкувати, ото моєї видумки? Я стараюся, брешу по чом здря; Леандр уже згожується віддати нам дівчину, — вас чорти підчепили вигадати отого іспанця. Тепер мені удалося збудити в нім сумніви, він уже відрікається від Селії, — знов вас принесла лиха година. Я підморгую, я стараюся показати, що все це хитрість, — хоч лобом об стіну: він своє править, перекапустив усю справу і рад. Ах, який у мене розумний пан! Ах, який у мене розумний пан! Його розум прямо до музею можна віддати, як рідкість.
Лелій. Нема нічого дивного, що я руйную твої плани, коли ти мені нічого про них не говориш. Так я можу й ще сто разів тобі напсувати.
Маскариль. Тим гірше для вас.
Лелій. Ти б замісць лайки краще познайомив мене з твоїми замірами. Бо, икакше, не знаючи нічого, я все буду робити не в лад.
Маскариль. От у тім то й біда наша.
Лелій. Ну, то вже пропало, отже неварто о тім і говорити. В усякім разі, Леандр нам тепер не помішає, то-ж берися за діло.
Маскариль. Ні вже, спасибочки. Я тепер такий сердитий, що будь як не заспокоюся. Спочатку ви повинні чимось мені услужити, а там я подивлюся, чи варто братися за ваші справи.
Лелій. Кажи, в чім річ. Може я зможу послужити шаблею?
Маскариль. На гаспида вона мені здалась. Ви б краще грошиків мені дали.
Лелій. Грошей? По-що?
Маскариль. А щоб умилосердити вашого батька.
Лелій. Я з ним помирився.
Маскариль. Ви, але не я. Отож я поховав був його з любови до вас, але він не може й згадати рівнодушно про це. Старі люде взагалі не
