Сторінка:Вячеслав Липинський. Архів Т. 6 Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського (1973).djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


неділю, понеділок перебував у Празі, а у вівторок пополудні вирушав назад до Берліну (23.1.1929). Під час його відсутности дружина почувала себе самотньою й Дорошенко непокоїться, бо коли „вона бува заслабне, то нема людини, яка би її провідала” (14. 11. 1930). Під час її недуг Дмитрові Ів. доводилось виконувати обов’язки пестунки, бігати по лікарях та аптеках і тоді „ні про що інше й думати не можу” (16.11.1925).

Одночасно доводилось займатися громадськими справами, бути секретарем наукового товариства та квестором університету й знаходити час на суто наукову діяльність. Це була не тільки вроджена, але й свідома активність, бо Дорошенко бажав, пригадуючи вислів козацького літописця, дожити свій вік „не бездільно”.

Посилене і постійне читання — також показник працездатносте Дорошенка. Він уважливо слідкує за поточною пресою, знає зміст навіть мало поширених журналів (як „Духовна Бесіда”), — тим більше поінформований про окремо видані книжки; про важливіші еміґраційнї публікації він мав настільки точне уявлення, що міг про це авторитетно повідомляти Липинського (2. 11. 1925).

Різноманітні зацікавлення перешкодили Дмитрові Ів. належно розвинути здібності вченого. У „Споминах” він пригадує, що, хоч він і вписався восени 1906 р. до Київського університету, але „занявшись газетярською і громадською працею, мусів занедбати свої університетські студії і дуже рідко бував на викладах” („Спомини про давне...” 102). Усе наступне його життя, його „просто розривали на часті і громадські та літературні обов’язки відривали його постійно” від наукової діяльності (проф. О. Шульгин у „Укр. Літоп.”, 1953, ч. 1, стр. 45).

Натомість з громадською працею була пов’язана діяльність Дорошенка як викладача середніх і вищих шкіл, який виховав низку науковців. Хоч Дмитро Ів. і твердить, що педагогічної праці він не любив і став учителем лише тому, що це був природний шлях для тих історетсо-філологів — абсольвентів університету, які відразу не могли віддатися науковій праці, — проте він був безперечним педагогом. На еміграції його школу пройшли сотки студентів, й дехто з них визначився на полі історичних дослідів, — зокрема нові історики виховались в Берлінському Науковому Інституті.

Як лектор, Дорошенко завжди мав вдячну авдиторію: „речевість його викладів, разом з умінням володіти рідною мовою і при багатстві цитат, робили його доповіді глибоко захоплюючими” (С. Нагай, „Укр. Літоп.”, 1953,1,126).

Дорошенко умів і любив промовляти. Він часто виступав з доповідями для селян і робітників Катеринославщини, напр. 1912 р.