Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/141

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


сила тому, що для опори української демократії — для найбільше лівого »народа« — Україна — це поки що фікція. Україну можна там підміняти землею, комуною, чим угодно, бо вона фікція. І фікцією буде вона там доти, доки єдина поки що українська національна сила: сила національної традиції, не зможе Україну в особі Голови власної національної Української Держави персоніфікувати. Хто підняв повстання проти дідичного, традицийного Українського Гетьмана, мусить сам підробитись під Гетьмана і сотворити нову Гетьманщину, або счезнути. Це загальний закон, не тільки закон одної України.

Тому наприклад наші представники інтернаціональної соціял-демократії, підіймаючи повстання проти Гетьмана, раптом запускають традицийні оселедці і стають отаманами. Тому наші пророки світової революції, замість спокійно підготовлятись в соціольоґічних інститутах до своєї майбутньої провідної ролі в новім соціяльнім всесвітнім устрої, раптом повертаються спиною до прекрасної будуччини і починають хапливо вигрібати давно зотлілі кістки українських »татарських людей« та завзято шукати по українських демократичних родословниках родства між собою і старим огайдамаченим запорожським Мамаєм.[1] Але ці фальсифікати національного, традицийного Гетьманства не вдаються.

Традицийно-національна коронація народнього вождя Наполєона могла відбутися тому, що сам обряд національної коронації вже мав в очах цілого народу свій зміст, вложений в нього попередніми, законними, дідичними традицийними Монархами. І стала вона можливою тому, що »Імператор« Наполєон в очах народніх мас перевисшив, переріс старих Монархів »Королів«. Він показав свою дужу руку, якої вони вже не мали; він знищив усіх своїх ворогів, чого ті не могли вже зробити; він відновив старий державний апарат і спас Францію від рабства.

Неможливо кандидувати в національні Наполєони там, де народ не має ще в собі традиції національних Монархів. І неможливо кандидувати в творці держави тим, хто виростає з традиції руїни й нищеня держави. Які-б панеґірики не виписували гайдамаччині наші вчені і як-би щиро та сердешно не позували на отаманів наші літератори, — народні українські маси мають про гайдамаччину і про отаманів свій незмінний і вироблений погляд. Згадують вони про них і говорять з пів-соромливою, пів-поблажливою усмішкою.

Бо ці маси народні інстинктом своїм і своєю традицією відчувають те, що відомо кожному дослідникові нашої фальсифікованої минувшини. Мамай і всякі инші »татарські люде«, як традицийні руїнники Української Держави, як ті, що кликали Татар і кого завгодно проти своїх Князів і Гетьманів, нічим иншим, як тільки руїнниками власної держави не були і нічим иншим по природі своїй не можуть бути. Весь їхній внутрішній зміст, образ, який вони своєю діяльностю в уяві народніх мас по собі залишили, це образ руйнування всякого державного ладу, це боротьба зо всяким урядом. Вони персоніфікують собою тільки ту внутрішню українську деструктивну силу, яка витворилась на нашій землі в процесі хаотичної,

  1. Див. І число журнала »Борітеся — поборете«.