Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/148

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


проти старої державно-національної традиції — проти Гетьманщини і Гетьманів — але не маючи сили здобути собі владу і сотворити щось кращого, рішають, що їх одиноким, мовляв, історичним призванням єсть тільки нищити та донищувати останні сліди тієї старої української державно-національної традиції.

Вони звичайно, як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти иншим українським силам будувати Українську Державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполєонів немає. Замість поступитись во імя патріотизму своїми еґоістичними інтересами, вони хапаються за зовнішні сили, коли вже своїх власних не стало, заключають ріжні »угоди« з сусідами України і в кінці кінців стають їхніми звичайними аґентами. Або-ж нишпорять вони поміж »народом« та ширять завзято серед нього внутрішню руїну, перетворюючись поволі в Махновщину політичну та літературну.

В своїх низах український руїнник палить бібліотеки, музеї, двори, нищить памятники, муровані будівлі — одно слово все, що нагадує про минувшину і культуру. А в своїх верхах він іде на службу до дужчих сусідів і творить для них українські васальні держави-буфери, або-ж кидається в науку та літературу і оправдує там »неминучу варваризацію життя«, доказуючи, що вже й сам Шевченко належав »по складу своїх поглядів« до партії есерів, що руйнування власної держави вихвалювали всі українські історики, мало не від Нестора Літописця починаючи, — що найбільшими й найрозумніщими державними мужами на Україні були всякі давні »люде татарські«. Бо-ж і вони — ці »люде татарські« — так само, як їх теперішні нащадки по духу, своїх Князів та Гетьманів виганяли, всяких »Татарів« проти тих Князів та Гетьманів на Україну кликали і — в нагороду за ласкаву допомогу — їм синів своїх, замість до свого гетьманського війська, в яничари посилали, а дочок Ханам та всяким баскакам в дарунку до гаремів оддавали.

Памятаймо, що для великого числа здеклясованої, позбавленої стихийного, врожденного українського патріотизму, української інтеліґенції, яка отим політичним та літературним руїнництвом промишляє, ідея власної Української Держави зовсім чужа, а сама ця Держава непотрібна. Пару літ тому назад кожний український державник був для неї або »дурень«, або »провокатор«. Так само чужа, ворожа та зненависна для неї єдине тепер реально можлива Гетьманська Українська Держава. Але навіть своїх власних державних творів вона в решті решт не хоче піддержувати. Народня Республіка — занадто отаманська і права. Радянська — занадто комісарська і ліва. Вожді тих республіканських українських держав ідеальні, поки »виганяють Гетьмана«. Вони одіозні, коли самі стають отаманами чи комісарами.

Гетьманщину на думку ціх інтеліґентів будували »чужі пани« і тому її треба було знищити. Але коли стали будувати республіку свої-ж таки патентовані, літературні, соціялістичні, демократичні і »свідомі« Українці, то ті-ж самі інтеліґенти, придержуючись мабуть демократичної мудрости, що »не буде з Івана пана«, охрестили самі себе устами найдемократичніщого українського письменника »гер-