Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/147

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


не бажав стати аґентом, авантюристом чи шарлатаном і хотів би зберегти своє добре імя, мусів би тоді, яко мога швидше, всяку українську політику покинути і, вибравши літераторську, професорську, чи якусь иншу філософську професію, задовольняти свої громадські інстинкти або глибокими студіями над майбутнім соціяльним ладом, або писанням »общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ для малороссійскаго народа«, наприклад »Про різачку«, »Про те, як земля наша стала не наша«, »Про те, звідки пішло слово Україна і куди воно щезло« і т. д. і т. д.

Але, не бажаючи бути утопістами, ми мусимо рахуватись з сумним фактом, що наша державно-національна традиція під теперішній час ще надзвичайно квола. Як би не те — ми б уже досі, розуміється, були і державою, і нацією. Двісті літ пів-державного і пів-національного істнування не можуть для ніякої нації пройти безслідно, не викликавши духової руїни. А до того наша державно-національна традиція, ослаблена історичним лихоліттям, ще поборюється безперестану ворожими до нас зовнішніми силами; вона завзято нищиться нашими власними внутрішніми українськими руїнниками і врешті їй найбільше погрожує розєднаність та слабість тих, хто має обовязок і хто береться її обороняти.

Ніяка зовнішня сила до реставрації і відродженя нашої державно-національної гетьманської традиції нам не допоможе. Хіба така, яка сама заінтересована в істнуванню великої і сильної Української Держави. Але навіть у тім випадку, як показує досвід недавнього минулого, союзник починає иноді лякатись тієї Гетьманської України, яку він будувати допомагав і починає одною рукою нищити те, чому він допомогав другою. Українська Гетьманська Держава, побудована на основах нашої старої національно-державної традиції, усвідомлює стихийне національне почуття сорокаміліонного народу і тому не підходить до ролі скромненького українського буфера, ані до поверненя України в чемну, слухняну кольонію. Таким завданням, як показує досвід, більше відповідають народні і радянські республіки.

В даний момент ніхто в Европі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоби ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванню нашої державно-національної традиції і при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь »орієнтації«, а навпаки мусимо бути готові, що ріжні зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати.

Так само не повинні ми забувати й того, що нашу державно-національну гетьманську традицію будуть поборювати ріжними демаґоґічними засобами всякі внутрішні українські руїнники під проводом великого числа наших невдалих Наполєонів. Удалий Наполєон (у тих розуміється націй, які здатні мати своїх Наполєонів), повставши проти старої національно-державної традиції і здобувши силу та владу при допомозі найбільше »лівого« народу, все вертає в кінці кінців до тієї традиції і все продовжує її далі в дещо змінених формах. Наші-ж невдалі кандидати в Наполєони, повстаючи так само