Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/168

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


думають, як хочуть і як думають безземельні або малоземельні селяне і в той спосіб на селянській біді не робили-б своєї персональної публіцистично-політичної карєри. Коли-б письменники з посеред нашої шляхецько-дворянської верстви — замість усвідомлювати і обєднувати свій стан для того, щоб він міг виконувати традицийну, по батьках одідичену державну ролю супроти своєї рідної землі — не спекулювали на ріжних екстериторіяльних, не звязаних з рідною землею: »російських«, »польських«, кадетських«, »кресових« і т. п. словесних »політичних проґрамах«, з яких кожна мала на меті спасти тільки шкуру свого автора, віддаючи одночасно на заріз його-ж власних, менше дотепних, сусідів та братів. Коли-б інтеліґенти, що вийшли з патріярхальної і чесної селянської хліборобської сімї, не соромились і не соромили цієї своєї сім'ї, в молодости одріжняючись од неї своїми калошами і червоними косоворотками, а в дозрілому віці своєю літературною ріжноманітною есерівщиною і публіцистичним бандитизмом та хуліґанством. Коли-б на пророків комуністичної чи соціялістичної моралі не позували крикливо і брехливо сини священників або статечних міщан домовласників. Коли-б ідейними провідниками українського робітництва, яке, як всякий клас, бажало класової ідеольоґії і класової орґанізації, не ставали люде ні з яким класом орґанічно не звязані: здеклясовані, позбавлені всякого громадського інстинкту, хоч може иноді персонально ідейні політики, що замість обєднати робітничий клас, розбили його на взаємно поборюючі себе політичні партії. Коли-б виховані в »общерусской« безнаціональній і руйнуючій інтеліґентській культурі фразери, що з найбільшим призирством самі ставились до всякої »національно-самостійницької« ідеольоґії, що не вміли самі завести ладу в своїх дрібних балакучих інтеліґентських »партіях« і прожити з кимсь тиждень, щоб не посваритись, не стали раптом творити »европейського, демократичного і республіканського« самостійного державного ладу, національно усвідомлювати народ і формулувати норми співжиття для »сорокаміліонної нації« і т. д. і т. д.

І чи не зовсім природним, безконешно правдивим і справедливим було те, що та людська громада, яка живе на Україні, викинула в кінець кінців з поміж себе всіх своїх »усвідомителів«. »Усвідомителів«, що не зуміли чесно усвідомити хотіння тих частин громади, до якої кожний з них належав; »усвідомителів«, що одбившись од своєї громади, не живучи її орґанічним життям, тільки спекулювали словесно, тільки шукали літературних способів, щоб стати »політичними вождями«, — »батьками й отаманами народу« і »про-