Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/24

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


нищеням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливляє.

Таким самим революцийним сміттям, що й Москва, заливає українство Польща. Галицьке українство до краю переповнене, вихованими на польській демократичній анархії і на хаотичнім польськім романтичнім революціонізмі, вархоликами: — всякими по українськи пишучими »малопольськими шмоками«; поповичами ренегатами, підюжуючими народ проти священників; шляхтичами-ренеґатами, підюжуючими народ проти шляхти; врешті ріжного рода продажною інтеліґенцією і полуінтеліґенцією, якої одна частина вже служить в польській та большовицькій контррозвідках, а друга ще жде своєї черги. Для Мітьок Щелкопёрових я — москвофіл. А для цих — я зненавиджений »польський шляхтич«, що хоче »панської України« — небезпечної та ненавистної їхньому польському опришківству в українські націоналістичні форми прибраному.

Чи варто з ними полємізувати, усовіщати їх і переконувати?

Полємізувати можна з людьми инших поглядів і иншої тактики, але того самого основного хотіння, такої самої доброї волі що до здійснюваня цього хотіння і таких самих основ світогляду.

Хіба Мітьки-дейнеки і галицькі опришки хочуть, як ми, Української Держави, недопускаючої дейнецтва, опришківства? Хіба хочуть вони, як ми, підпорядкувати себе одному проводові, без якого держави здобути неможливо? По власному вислову Мітьки, писати може він тільки в такій часописі, в якій він сам редактором. Скункси не здатні сполучатись в одну завойовницьку дисципліновану громаду. І українські скункси жерують тільки поодинці, обливаючи своїм смородом все, що на обрію свого жеровиська побачать. Сьогодня Мітька наприклад ще націоналіст. Допустім, що сьогодня-же появляється поважна націоналістична орґанізація, яка каже: ходи, Мітька, працюй як дисциплінований член разом з нами. Мітька напевно відповість: націоналізм це найбільша провансальська глупота; в моїй голові зародилась сьогодня не націоналістична, а правдива Україна!

Хіба такі і їм подібні боліють душею над тим, що ми, мовляв, »помиляємось«. Хіба вони мають добру волю нас до себе притягнути так, як ми не раз намагались їх притягувати, кажучи, що без єдности ми, як Українці, не переможемо, згинемо всі і не сотворимо ніколи України? Їм-же власне треба, щоб ми були не такі як вони. Мітьки власне своєю »ґеніяльностю« — своєю иншостю од всіх — серед »глупих провансальців« промишляють.

І хіба кочовник, що стратив серед осілого українського громадянства всі свої добрі стадні прикмети, заховав найгірші, і не придбав прикмет осілих, може зрозуміти патріотизм, любов до Землі, основну силу динамічну, як української, так і всіх осілих націй? Для нього це смішна утопія. Так само і труд — в розумінню продуктивної праці — і устрій Трудової Монархії, на продукуючих трудових осілих елєментах, а не на кочових дервішах і чрезвичайщиках опертий. »Не утопійною« силою, здатною порушувати таких, як він, єсть на його думку, соціялізм або націоналізм кочової орди, викликуючої в собі виттям дервішів зненависть до тих, на кого вона хоче нападати. Але чи має він при цім політичну моральність кочової орди? Чи зненависть і розбишацтво обмежені у нього послухом вождеві і загально обовязуючими орду нормами? Ні! такий бродячий поодинці серед осілого громадянства звироднілий кочовник не має

XXIII