Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


інтриґами шкодить. Врешті зраджує в найпідліщий спосіб Гетьмана, написавши пашквіль, за який удостоюється високої посади в швайцарській місії Директорії. Але вважає, що його »ґеніяльність« не оцінена як слід і тому де може своїм інтеліґентським побратимам підставляє ногу. Коли фонди уенерівщини, одідичені по Гетьманстві, вже в р. 1921-ім були на вичерпаню, пише книгу про »підстави української політики«. В ній лає з одного боку Директорію, а з другого Гетьмана і пропаґує орієнтацію на Польщу. Одержує розуміється польську візу і їде в Галичину. Там вступає в партію »загравистів«, але з неї зараз-же на другий день, як і з всіх партій, по яких він в українстві кочував, — з допомогою своїх партайманів »виступає«. Опиняється за ці всі свої заслуги на посаді редактора »найповажніщого українського журналу«, що має витворити »сталу і ясну« (!) українську думку політичну. Тепер заповідає, що його любов до Польщи стільки-ж варта, що й любов Кавура до Франції. Зрештою і без цього можна бути певним, що і свою польську союзницю він зрадить, та мабуть буде ще, разом із другим таким-же як і він націоналістом, показувати в большовицьких кінах, як то колись по глупости своїй »на кошт польської буржуазії він займався українським бандитизмом«…

Оттакі-то слова і діла цього українського, вживаючи його-ж власного жарґону, обер-скункса. А претензії? Єсть тільки три ґеніяльні Українці: Тарас Шевченко, Леся Українка і він. При чім два перші ґеніяльні тільки тому, що вже померли. Бо як-би жили і своєю присутності) Мітьчиному монополеві на »ґеніяльність українську« заважали, то були-б хуторянами, провансальцями та представниками, низчої ніж Мітьчина, буддійської культури. Причаливши до України з московських азіятських берегів, цей скункс зве себе єдиним (оце головне — єдиним!) представником на Україні Заходу і Европи. Він теж єдиний на Україні спадкоємець Орлика і Колєдинського-Мазепи. Мабуть тому, що ці були польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціяльні консерватисти, які всіма силами боролись з тодішніми соціяльно революцийними Мітьками, насиланими на Україну Петром, — а він, Мітька, єсть викидень на Україну соціяльної московської революції і всею своєю злобною істоткою ненавидить родовий аристократизм, дідичне Гетьманство, консерватизм і державу в розумінню здержуючої всяких гохштаплєрів — орґанізованої сили.

В дійсности ґенеалоґія Мітьки инша і простіща. Походить він в простій лінії не від Мазепи і Орлика, а від Тимошки Акундінова. Цього біглого на Україну московського бунтівника наш Богдан Великий у себе на ланцюху держав, і на бояр московських, коли їх треба було залякати, випускав. Була це одна з найбільших помилок Гетьмана Богдана. Бо хоч Акундінови не були для тодішньої, в цілости західньою культурою ще перейнятої України небезпечні, але потурання анархії, хоч-би вона на вивіз і тільки для сусідів призначалась, завжди мститься на тих, хто їй потурає. Не Україна Москву, а Москва бунтівниками залила нашу козацьку Україну. Це вони — московські вихованці — всі бунти проти Гетьманів Українських підюжували. Це вони підняли весь бруд дейнецький, що приліп до українства, проти всього, що на Україні було рицарського, творчого, честного. І це вони, нинішні Мітьки Щелкопёрови, єсть первопричиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революцийним сміттям московським, яке українську колонію заливає, і яке своїм

XXII