підшився під родство з кардиналом Мерсіє і став пропаґувати орієнтацію зпочатку на Австрію, а тепер на Польщу.
Писання його так противорічіві, що він давно-би збожеволів, коли-б ставився до них хоч трошечки поважно. На своє щастя він їх тільки »пише«. В одному місці пише, що Українці »мають жіночу психолоґію, себ-то лоґіка пасує у них перед чувством« (»Підстави нашої політики«); в другому — що вони раціоналісти, тоб-то керуються лоґікою а не чувством (»Націоналізм«). Раз пише, що найгіршою громадською прикметою єсть стадність, чого доказом погані Москалі; другий раз — що нестадність, чого доказом погані Українці (там-же). При цьому маса цитат з »західньо-европейських творів«, яких він ніколи не читав. »Дурні провансальці« і так все це приймуть за ґеніяльність. Дісно »ґеніяльним« єсть тільки його скунксовий спосіб робленя собі літературної карієри. Як тільки у когось з Українців він винюхає ідею, з якою можна щось сотворити в Україні, він присвоює її собі. Обертає цю ідею на свої власні персональні потреби, обливає смородом творчу працю ведену під її прапором, а з того, у кого він її вкрав, робить на підставі фальшованих цитат найбільшого її противника. Маю тверду надію, що — сьогодня »провансалець« і »ворог української державности« — завтра в Мітьчиних писаннях про »винайдену ним ідею українського класократичного монархізму« буду фіґурувати як »найвидатніщий представник українського демократичного республиканства«.
Може Мітьчине фразерське шарлатанство, яке, по московській приказці, »для краснаго словца (і себе прославлюваня!) не жалѣетъ ни мать ни отца«, має оправданя в великих Мітьчиних ділах, в сотворених ним українських орґанізаціях? Може цей »ґеній України« потрафив злучити до купи в »українську націю« принаймні трьох таких як і він українських націоналістів? Може від своїх, взаємно себе заперечуючих, слововиливаній він сам став кращим, благородніщим?
Відповідь на це дасть його коротка біоґрафія. Родився в тій частині України, що її московські колоністи прозвали Новороссією. Син одного з них, зраджує хазяйовитих і заможних батьків, ставши соціяльним проти них революціонером. Потім зраджує московських революціонерів і стає українським есдеком. Прийнявши серед есдеків на свій рахунок назву »заржавілого цвяха«, дану його партийним товаришем Винниченком типові нахабного фразера, зраджує есдеків. Переїхавши невідомо з яких причин до Австрії, стає від 1913 р. крикливим самостійником. Поборює самостійництво »української буржуазії«, як він тоді самостійництво наше висміював, і взагалі самостійництво всіх, крім свого власного. Зробивши таким чином з українського самостійництва справу своєї власної літературної карієри і пропагуючи його з вродженим йому нахабством, він спиняє розвиток цієї ідеї серед найкращої частини соціялістичної інтеліґенції, яка мала причини ставитись з обридженям до всього, що од добре їй знаного Мітьки виходило. Коли в початку війни повстала дисциплінована і активна самостійницька орґанізація — »Союз Визволеня України« — він зраджує її, вирікається самостійництва, переходить на службу до Василька і пропаґує прилученя України до Австрії. Далі зраджує Василька, а згодом і Австрію, яку злаяв останніми словами, коли вона упала. Використовуючи революцийну завірюху, вкручується між Гетьманців, одержує призначеня на начальника пресового бюра, яко такий не робить нічогісінько для пропаґанди ідеї Гетьманства, а навпаки: де може своїм товаришам по службі і самій справі Гетьманській
XXI
