Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/255

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


активні елєменти, що під примусом наказів єдиної віри і одної громадської моралі, в поті чола, своїм тяжким духовим і матеріяльним зусиллям, творять свій порив до вищих форм матеріяльного і громадського життя, зустрічаючи для свого пориву повну восприїмчивість і маючи для своєї влади повний моральний авторітет в очах пасивних мас, які так само під примусом цієї самої громадської моралі, в поті чола, йдуть за своєю аристократією. Але коли одна спільна віра в одного і того самого Бога і одна спільна громадська мораль серед нації гине; коли замість одного Бога, появляється множество, на вірі в людський розум опертих, раціоналістичних доктрин, і коли ледачі »багаті« та ледачі »бідні« хочуть кожний на свій спосіб обійти закон праці та колишню спільну віру замінити ріжнородним взаємним словесним обманством, то розвиток матеріяльної і духової культури такої нації припиняється. Влада в ній мусить перейти в руки оцих Ренаном описаних »словесних шарлатанів« і держиться ця влада не творчостю, а руйнуванням: поділом нагромаджених колись нацією матеріяльних багацтв між по демократичному »рівними«, од всякого морального примусу увільненими, необмеженими нічим в своїх апетитах, і по стільки »зорґанізованими« в демократичні партії, по скільки це для грабіжа і поділу влади потрібно, зажерливими і вічно між собою воюючими »демократичними« горожанами. Така, сама себе поїдаюча нація мусить розуміється в боротьбі за істнування згинути, підпавши зпочатку під владу своїх власних здеморалізованих руїнників, а потім під владу зовнішніх чи внутрішніх варварів, які безпощадно і жорстоко своїми примітивними методами назад її нагайкою до вічного закону праці заженуть.

Бо хоч поодинокі нації, під проводом своїх демократичних аристократій, можуть для себе на якийсь час, поки старих запасів вистачає, про вічний Божий закон творчости і труда забути, але вся людськість, поки істнуватиме її життя, од нього не визволиться ніколи. Щоб жити, людськість мусить в тім або иншім місті все »вежу вавілонську« до Бога будувати. В цій сфері у людей вільної волі немає. В боротьбі за життя, за істнування, панує повний детермінізм, повне і необмежене панування примусу творити, працювати. Але до якої висоти мають бути »вежі вавілонські« поодиноких націй добудовані, як працюватиме і що саме сотворить дана нація — це залежить од вільної волі оцих орґанізованих громад: націй. Це залежить од їхньої, ніким і нічим наперед не окресленої національної громадської моралі. Кожна нація може для своєї праці творити власні поняття про добро і зло громадського життя, свою власну громадську мораль. І в свому житю вільно їй творити зло, або творити добро, творити такі чи инші, на тій чи иншій громадській моралі побудовані,