Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/338

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Знов же охлократія большовицька, як взагалі всяка аристократія охлократична, держатиметься так довго, доки вона заховає внутрішню спайку, фанатичну віру і дисципліну своєї вимуштрованої безкласової орґанізації; доки вона буде в стані удержати під своєю владою всю місцеву та імпортовану матеріяльну продукцію в такому примітивному стані, щоб під впливом розвитку цієї продукції не почалась знов диференціяція на класи і щоб безкласова пасивна юрба вірила, що в правлячій нею охлократії вона знаходить захист від примусу до більш інтензивної — класової чи індивідуальної, орґанізованої чи хаотичної (класократичної чи демократичної) — а не стадної праці: оборону від тих чи инших »поміщиків«, »куркулів«, »фабрикантів«, »буржуазії«, і т. д.

Отаке задержаня в нездиференціованому стані як правлячої верстви так і безкласової пасивної маси, од якого залежить істнування охлократії, приносить навпаки смерть для класократії. Бо всяка класократична аристократія правитиме так довго, доки вона в стані власне допускати до участи в правлінню, побіч себе, аристократії нових класів, що витворюються в міру зросту матеріяльної культури. А це можливо доти, доки не розложились перші основні лицарські і продукуючі консервативні класи, доки вони не стратили свого пориву до матеріяльної і громадської творчости і доки на їх власній внутрішній силі спірається пошана перед ними і авторітєт їх серед пасивних мас.[1]

Врешті правління аристократії демократичної тріватиме так довго, доки єсть за що купувати опозицію, тоб то доки нагромаджених запасів матеріяльної продукції нації вистачає для поділу їх між чим раз більшим числом суверенних демократичних горожан, які в міру углубленя і поширеня влади демократії бажають за свої виборчі заслуги чим раз менше продукувати, а одночасно чим раз більше консумувати. Взагалі всяка аристократія держиться тими матеріяльними

  1. З упадком внутрішньої сили, єдности і орґанізованости класократичної аристократії — який єсть наслідком її переситости, загубленя волі до влади та творчости і атрофії інстинкту розуміння реального суворого життя — розкладається її метод правління і падає її влада. Вона, замість своєю творчостю впливати на життя, починає себе до нього пристосовувати; замість панувати над реальною дійсностю, починає в ній безсило борсатись; в результаті вона уступає своє місце демократії і тоді гине в демократичному хаосі, в демократичнім удаванню »що її нема«, а єсть тільки рівні, і однакові демократичні горожане. Або ж пасує вона перед охлократією і тоді віддає себе на службу і під охорону охлократичній поліції. Останнє мало місце з нашою, демократизмом розложеною, лицарсько-хліборобською (шляхецько-козацькою) класократією в XVIII і XIX ст., а свіжий цього приклад дає робітничо-пролєтарська класова аристократія в Росії, де ця здеморалізована бажаннями диктатури і необмеженої влади, розбухша раптом від »здобутків революції« і пересичена ними, а при тім внутрі слаба класократія опинилась в повній залежности і в службі охлократичних большовицьких чрезвичаєк