Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/366

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


час великої ролі не грали і стали появлятись дуже пізно, тільки в міру прилученя України і Білоруси. Але ці гасла були настільки поверховні і, як для всякої охлократії, а тим більше для російської, неприродні, що захопити ними ріжноплемінні пасивні маси, прищепити їм одну охлократичну всеросійську національну віру, і так їх національно зуніфікувати як у Франції, російській охлократії не удалось. Не перейшовши через стадію панування сильної класократії, Росія уявляє із себе й досі типову примітивну охлократію. Розпорошені і позбавлені орґанічних сполучень пасивні ріжноязичні маси звязані в ній чисто механічно в одну державну цілість, яка держиться силою, авторітетом і террором безкласового, матеріяльно непродукуючого, бюрократично-військово-духовного охлократичного державного апарату.[1]

Сама назва і основи Руси були покладені розселеням полукочових добичників войовників, т. зв. Варягів, між ріжними племенами, що жили між Балтийським і Чорним Морем. Центр того розселеня вкінці означився в Київі, де, серед місцевого колоніяльного хаосу, на руїнах попередніх розложених державних орґанізмів, почалась орґанізація нової охлократичної держави, опертої на силі неосілих, не володіючих землею, а живучих тільки з дані і зі здобичі — князівських дружин. Під охлократичною варяжською владою відбулась уніфікація ріжних завойованих ними племен: їм прищеплена була одна державна назва Руси і одна віра християнська. Але осісти в землю і покласти основи класократії ці варяжські охлократи не зуміли. Сотворена ними держава була зметена новою державою охлократичною прийшовших зі Сходу кочовників-Татар. Тільки на Заході під владою нової держави Галицько-Володимирської, а потім Литовсько-Руської, серед уніфікованої вже попереднім охлократичним варяжським пануванням руської (білоруської і української) пасивної маси, почалась класократизація осідаючих в землю варяжських нащадків, під впливом нового розселеня, йдучих з Півночі і Заходу, лицарських осілих хліборобських елєментів. Осівши в землю і обєднавшись біля місцевого класократичного ядра, всі ці — прийшовші переважно з Литви та Польщи, або, точніще кажучи, через Литву та Поль-

  1. Та »общеруська« мова, якої вживає тепер цей апарат, повстала тоді, коли центр Імперії вкінці опреділився на Півночі. Як би Петро Великий переніс був столицю до Київа, або десь над беріг Чорного Моря, то можна думати, що мовою російської охлократії стала би мова українська, чи точніще кажучи церковнословянська, розвинута на українськім підложу, як церковно-словянською, розвинутою на московськім підложу, єсть сучасна мова російська. Розуміється така балакаюча по українськи общеруська охлократія була би мабуть так само національно не українською, як національно великоруською (в значінню орґанічної нації) не стала вона від того, що говорить по московськи.