Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/371

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


кратія. А стала вона не народньою з тих самих причин, що і стара охлократія французська. Для удержаня свого чим раз більшого державного апарату і все більшої армії вона потрібувала чим раз більше податків і грошей; вона мусіла поступатись своїми принціпами і мусіла розкладатись під примусом необхідности матеріяльної продукції, матеріяльного розвитку.

Увільнене від своїх державних повинностей, охлократичне дворянство стратило повинности кріпацькі, і мусіло само взятись до хозяйства. Але хозяйство це не стало класократичним. В Англії навіть сьогодня, в добі комунізму і демократії, ніхто не думає серіозно про якусь »аґрарну реформу« і фермери, що живуть там на землях лордів, свої голоси при виборах віддають як і віддавали на цих же лордів та у всіх царинах життя визнають їх авторітет тому, що ці лорди їм орґанічно потрібні. Вони звязані зі своїми фермерами одною нацією; вони звязані з ними спільною орґанізацією одної класової хліборобської праці; вони обмежені в своїх правах класократичною монархією, в якій фермери можуть знайти завжди законну оборону своїх прав; вони врешті своєю персональною участю в громадськім життю, в правлінню державою і в матеріяльній продукції — починаючи від свого маєтку і волости та на кабінеті міністрів кінчаючи — кожного дня наочно показують цим фермерам, що без них, без їхньої здатности до влади: — до орґанізації матеріяльного і політичного життя — фермерам не обійтись, хоч би їм прирізали які угодно »наділи«, хоч би їм провели яку угодно »соціялізацію«.

Російське земельне дворянство не тільки не зуміло стати потрібними в очах народніх мас, а дожилось до цього, що ріжні ліво-охлократичні »народні вожді« зробили з нього найбільше лютого »ворога народу«. Воно не було звязане з масами одною нацією, бо взагалі поняття орґанічної нації ні це дворянство ні ці маси не знали; воно було відірване від мас охлократичним державним апаратом, який власне виріс з того, що одділив народ од панів, взяв під свою опіку народ, а панів »чинами і жалуванням« загнав до служби оцій своїй народній державі; воно в поняттю народа не мало ніяких власних прав на свою землю, бо ж цею землею воно володіло, не як англійські лорди по праву свого меча, а по царській милости за службу царську, і Царь, коли б тільки захотів, міг їм їхню землю одібрати, як це сталося при знесеню кріпацтва.[1] Врешті це дворянство, увільнене в кінці од дер-

  1. Між иншим в цім лежить основна ріжниця між землеволодінням українським, що подібно як англійське, повстало зі шляхецько-козацького права меча, і землеволодінням московським, що повстало зі служби Цареві. Боротьба між цими двома абсолютно ріж ними і взаємно себе виключаючими правними системами і громадськими світоглядами розпочалася на Україні вже за Гетьманування Богдана Хмельницького (про цей її період я писав ширше в праці: »Україна на Переломі«). Сьогодня вона прийняла форми боротьби хліборобів з есеровщиною. Від висліду цієї боротьби залежить у великій мірі бути чи не бути сучасній Україні.
    До того, що було сказано з цього приводу в попередніх »Листах« додам, що діло тут не стільки в руїнницьких »соціялізаціях« і есеровських проґрамах (які зрештою весь час міняються), скільки в самому духові есеровщини. Вона єсть найбільше типовим і конденсованим витвором того рабства і руїнництва, які накопичились на Україні під віковим — не допускавшим ніякої орґанічної громадської єдности — пануванням кнута російської охлократії. Визволений раб своє панування уявляє собі завжди таким, яким було дотеперішнє панування над ним. Україну люде есеровського духу (розуміється не самі тільки офіціяльні есери) мислять собі не инакше, як тільки в формі класово нездиференціованої селянської юрби, яку має облагоденствувати своїм пануванням така сама безкласова — ніким і нічим в своїм примітивнім зажерливім імперіялізмі необмежена, самодержавна в своїй »народній республіці« — українська »свідома« інтеліґенція. Між тим дух Української Нації, її джерела, її зародки — не охлократичні. Козаччина, з якої виросла Україна, була класократична і класократичну культуру вона поклала в основи України. Хто нищить цю класократичну культуру, той розвалює (козаччиною тільки покладені, але й по цей день недобудовані) фундаменти Української Нації. Історичні обставини склалися так, що всяка общерускість, починаючи від перших Варягів і на большовиках кінчаючи, вяжеться неминуче на Україні з пануванням охлократії. Реальна а не літературна окремішність українська, чи то в Галицько-Володимірській державі, чи державі Литовсько-Руській, чи за Гетьмана Богдана Хмельницького, чи за Гетьмана Павла Скоропадського, вяжеться так само неминуче з боротьбою проти охлократії. Охлократизуючі українські інтеліґенти не можуть, як Українці, перемогти на Україні, бо — поминувши вже їх нездатність до охлократичної орґанізованости, без якої не можуть бути здійснені охлократичні ідеали — вони по духу для України чужі. Вони можуть робити тільки те, що робили од віків, од »татарських людей« почавши: винищуваням власної класократії підготовляти ґрунт під панування чужої — перш за все російської — охлократії. Сьогодня вся їх стихійна зненависть і зависть звертається проти недобитків старої хліборобської класократії. »Вампіри поміщики, замурзані в крові пожертих українських дітей« — пише в 1921 р. (статя М. Сріблянського: Голос землі, в есеровському журналі »Вільна Спілка«, ч. 1) один з тих типів, що втікли од репрезентованого ними »народу« як раз тоді, коли вже »вампірів« на Україні не стало і коли в цій вже »безпоміщицькій« і вже безхлібній Україні стали не по есеровському фіґурально, а таки дійсно і дословно їсти дітей. »Престол Господаря української землі зайнятий вже Народом!« — гукає він патетично до нас, гетьманців-монархістів, забувши мабуть, що поки цей Престол був зайнятий Гетьманом, есеровський літератор сидів собі спокійно на Україні і вилетів з неї копнутий чоботом реальної »народньої влади« — не тому, розуміється, щоб він по своїй соціяльній ідеольоґії до неї не підходив — а тільки тому, що він виявив себе національно активним Українцем. Отже смішне єсть його питання, скероване до нас з Праги: — скільки нас, мовляв, треба, щоб прищепити народові нашу Україну. — У всякому разі вдвоє менше, ніж щоб прищепити йому Україну есерівську: — бо коли два українські монархісти, як пише п. Сріблянський, »цілуються«, то два українські есери, як напр. Проф. Грушевський і п. Шаповал, між собою гризуться.... Орґанізатори української хліборобської праці, творці зачатків місцевої орґанічної матеріяльної культури, це — для українського есера »злодії визискувачі«, хоч власне з розвитком цієї хліборобської культури стала реально а не тільки літературно відроджуватись Україна, і хоч з цієї культури жив він сам — есеровський літератор — їдячи хліб у тих же самих поміщиків, яких він сьогодня »дітожерами« називає. Тепер він примостився у чужої демократичної капіталістичної буржуазії, що бажає »мирного проникання« на Україну і висмоктування до чужого краю багацтв української землі. Але це на його думку не єсть »посередництво в операціях золотом«, натомість таким »посередництвом« називає він працю на батьківській землі українського хлібороба власника, який, збільшуючи продуктивність та трудовмістимість цієї землі, тим самим збільшує багацтво свого села, свого краю. Навожу все це тільки для зрозуміння цього патальоґічного явища в українськім національнім орґанізмі, яким єсть перевага в ньому есеровщини. Сьогодня вся її зненависть звертається проти старих »панів«, які зрештою — своєю класовою незорґанізованостю, політичним і національним розпорошеням, удаванням в той чи инший спосіб, що їх, як панів українських, немає, і в результаті своїм внутрішнім безсиллям — на цю зненависть есерів заслужили. Але завтра вона звернеться так само проти нової української хліборобської класової аристократії, що одна тільки в стані зорґанізувати українське селянство: перетворити його із послушної всякому чужому пануванню пасивної юрби в шануючий свою національно-державну незалежність лицарсько-продукуючий клас. Тільки во імя власних прав і обовязків, випливаючих з дідичного володіння землею по лицарському праву меча, і во імя необхідних для більше інтензивної хліборобської праці вищих орґанізацийних форм громадського життя, зможе ця нова класова хліборобська аристократія стати українською, відродити орґанічні класократичні підстави хліборобської (мабуть ще на довгі часи) Української Нації. Такого типу громадських взаємовідносин, опертого на класовій диференціяції, обмеженю класових імперіялізмів і гармонійній співпраці орґанізованих класів в однім національнім орґанізмі, визволений і бажаючий необмеженого панування раб — якого старі самодержавні погоничі юрби виховали в поняттях стадної »рівности« — восприйняти не може. Тому не проти чужої охлократії, а тільки проти своєї української класократії він здатний підіймати повстання. І доки він і далі матиме перевагу в »свідомім українстві« — про Націю Українську не може бути мови: ніякі не рабські, поважаючі себе і других, активні, державно і національно творчі елєменти до такого »українства« як орґанізована політична сила не війдуть і ніхто з них, крім якихось романтиків »самогубців« — як слушно в данім випадку вживає цього слова п. Сріблянський — належати до одної з ним »нації« не захоче.