Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/378

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


в міру орґанічного та ритмічного зросту власної національної продукції, матеріяльної та духової праці. Може до законом нації обмеженого, служебного: класократичного, — а не до самодержавно і необмежено правлячого нацією: охлократичного — державного апарату увійти — або до класово їй присущих: духовних контролюючих, а не до демократичних посередницько і фіктивно правлячих функцій повернутись — чесна, ідейна, матеріяльно непродукуюча інтеліґенція. І можуть врешті ці три національні класократичні держави, не страшні одна другій — бо орґанічно звязані зі своєю рідною землею і зі своєю власною національною продукцією (а не з охлократично-кочовничим грабуванням чи демократично-колоніальною »експанзією«) — заключити союз[1] між собою і спільними силами вряту-

  1. Підкреслюю: союз, а не федерація. Федерація для недорозвиненої нації означає завжди факт, що її національна аристократія абдикує зі своїх прав та обовязків; що вона не уміє сама дати собі раду зі своїми пасивними масами; що вона не в стані сама, без чужої допомоги, правити ними; що вона не має сили зорґанізувати їх в окрему, незалежну націю. Без витвореня власної сильної аристократії не може бути Української Нації. Отже коли ми хочемо бути нацією, ми мусимо здобути державну незалежність і мусимо відкинути всяку федерацію, бо федеративні гасла деморалізують зародки нашої аристократії, загрожують процесові її зросту, зміцненя та внутрішньої консолідації. Натомість політичний союз з Білорусею і Великорусею це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої Держави, нашої будучої правлячої національної аристократії. Тільки активною політикою в справах »Руського Сходу« Україна зможе забезпечити собі — здобуте її внутрішніми силами — незалежне державно-національне істнування. Пасивне становище приведе нас неминуче до руїни, до нового загарбаня нас активніщими в цьому напрямі націями. Така активна політика може бути трояка: 1. або як авангард демократичного Заходу в руйнуванню і розлаганню Руського Сходу, 2. або як авангард охлократичного Сходу в руйнуванню Заходу, 3. або врешті як аванґард в орґанічнім класократичнім відродженю Руського Сходу, в його обороні як перед західною демократією так і перед азіатською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою і, ставши на перший або на другий шлях, ми зможемо бути тільки пасивними попихачами Польщи або Москви, гарматнім мясом в їх боротьбі між собою. Тільки третій шлях єсть нашим старим традицийним національним шляхом, від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької, в добі її могутности за Великого Богдана. Як політика традицийно-національна — вона мусить бути політикою всіх нас, українських консерватистів класократів. Україна, як окрема незалежна національна держава, мусить або загинути, або стати на чолі великого грядучого руху — орґанічного і національного відродженя всіх трьох Русей: їх героїчного зусилля скинути з себе як смердюче ярмо східних кочовничих охлократичних орд так і брудну лапу облесливої і розлагаючої, сьогодня тріумфуючої західної демократії. І навіть всякі т. зв. »міжнародні комбінації« Україна зможе повернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях »Руського Сходу« буде чинником позитивним, будуючим, а не негативним і руйнуючим: коли орґанічне, класократичне і національне відродженя трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу, а не ослабить цю силу в порівнанні з тією минулою »всеросійською« формою їх охлократичної і механічної »неділимої єдности«, яку вони — з великою шкодою для себе — були досі витворили. Як чинник, призначений »на ослабленя Руси« — Україна це quantité négligeable і, як така, вона може фігурувати лише в літературних мріях наших »хитрих« демократичних дипльоматів, або в утопійних комбінаціях їхніх, не менше хитрих, але і не більш розумних, союзників. Ширше маю надію розвинути ці думки в дальших »Листах«. Тут ще тільки зазначу, що це поясненя не призначене для наших новоспечених демократичних русофобів »западників«, які збитого з пантелику українського інтеліґента годують саламахою з »західно-европейських« фраз, овіяних духом і стилем... тьмутороканським. Цим панам дозволяємо і далі перекручувати цитати з »Хліб. України« і обвинувачувати нас тепер в »федералізмі« (пор. напр. львівський »Літературно-Наук. Вістник« кн. III, ст. 283 і инші з »Хліб. Україною« збірн. І, ст. 8 і збірн. II-III-IV, ст. 33) так, як колись во імя автономізму вони лаяли нас за самостійництво. Хай тішаться, що вони єсть »перші і єдині самостійники«, коли це їм для особистого щастя потрібно, бо ніякого реального значіння — крім забивання до решти паморок українській інтеліґенції — вся ця демократична »самостійницька тромтрадрація« (яка минеться так само скоро і несцодівано, як скоро і несподівано вона у них повстала) розуміється немає.