Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/400

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


українськости«, »чужинстві«; по що самому лізти в це кодло, що кишить зненавистю, продажностю, рабською заздростю та зрадництвом і самому власними руками вичищати віками політично загажену українську хату — коли, на основі простого фатального соціяльного закону більшої фізичної сили, можна покликати до цієї неприємної державної роботи на Україні Москву або Польщу і себе, без всякого зусилля, до їх перемоги і до автоматичного винищуваня української анархії пристосувати.[1] Розум, совість і свобідна, керуюча свідомим вибором, воля кажуть: не робіть цього, бо це безчестно і безцільно; беріться самі до тяжкої державної праці, творіть самі свою власну державу на Україні, бо ще ваш обовязок, бо, не виконуючи його, в неробстві і лінивстві зогниєте, і як не дітей то внуків ваших знов виріже українська анархія, яку Москва і Польща можуть силою на час приборкати, але якої винищити з корінням вони не в силі. Власне слабість волі і гниле сковзання без всякого зусилля по лінії найменшого опору, за стихийним імпульсивним хотінням якого-б то не було, аби тільки »ладу«, не дає послухати нашим державно-творчим верствам цього голосу совісти, чести і розуму. Так само, як така-ж слабість волі не дає послухати такого самого голосу і українській демократичній інтеліґенції, не дає їй обмежити свого розперезаного бажання влади і дозволяє їй, як тому зґедзившомуся бикові, гасати по лінії своїх стихийних імпульсивних хотіннь зненависти, страху і заздрости, по лінії найменшого опору.

Коли Україна і на далі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революцийна — не зуміє такою-ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде. Будуть, як і досі, міліони співаючих, плачучих та взаємно себе вирізуючих пристрастних і безвольних українських тубольців, якими правитимуть нації волеві, тоб-то посідаючі провідні верстви з сильно розвиненим волюнтаризмом, з умінням орґанізувати себе і керувати своїми хотіннями, почуттями та пристрастями.

Але людина не може вибірати собі місця і часу свого уродженя. Приходячи на світ, ми вже застаєм в тому місці і часі, в яких ми уродились, таку чи иншу мову, територію, державно-політичний систем, таку чи иншу степінь розвитку духової і матеріяльної культури, таке чи пише перемішаня ріжних рас, і врешті одідичуєм по своїх предках такі чи инші вроджені нам прикмети, в тім числі такі чи инші стихийні імпульсивні хотіння. Коротко кажучи: ми застаєм таку чи иншу статику громадського життя. І всі ці вже сотворені, вже стабілізовані факти громадського життя — з хвилиною, коли ми

  1. Москва + українські москвофіли, або Польща + українські полонофіли будуть завжди сильніщі від самих »свідомих Українців«, як що останні будуть в своїй більшости репрезентувати місцеву політичну та соціяльну анархію і будуть уміти тільки ненавидіти своїх »москвофільських« і »полонофільських« земляків, не бажаючи і не уміючи політично порозумітись з ними во імя любови до спільної Землі і спільної оборони її потреб.