Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх анґлійських пуритан, які себе за »націю святих« вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.
Зачатки нашого месіянізму мали і ми всякий раз, як поривались до буття реальною, державною нацією. Отже в князівській державі, що дала початок ідеї »Святої Руси«. Потім в козаччині, в цьому — як вона, себе називала — »племені яфетовім«: цих лицарях Хреста Святого, що себе за авангард християнства в боротьбі з невірними вважали. Врешті, в часах відродженя, наш месіянізм зароджувався в ідеях Кирило-Методієвського братства, але згодом пропав, затоптаний в болото тими, що не горіли вірою і не мали хотіння виконати достойно і як найкраще велику ролю, яка на світі судилась Україні, а тільки спекулятивно оглядались за таким »потягом поступу і революції«, який-би підчепив при нагоді Україну, автоматично вивіз її на поверхню життя і дав можливість її провідникам, крім рідних галушок, вкушати ще й »плоди світової цивілізації«.
Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх »інтернаціональних« російських учителів, дивитись на Україну, як на »необхідне зло«, а на державно-національні змагання українські, як на »змагання реакцийні«, для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю »національною ідеолоґією« вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.
Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена реліґією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну »свистопляску«.Отже віра — з творячим її основу містицизмом єдности субєктивних хотіннь і обєктивної правди — єсть, як бачимо, джерелом всіх тих прикмет провідної верстви, що збільшують її активність, а тим самим сприяють збільшеню громадського політичного руху цілої нації.
