Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/415

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Оце почуття поваги до себе даної провідної верстви в дальшім розвитку приймає дуже часто форми ідеї національного посланництва. Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація, вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконаня наказів цих сил. Яко така, ідея посланництва відограла величезну ролю в повстанню і розвитку всіх державних націй, тоб-то націй, які потрафили свої національні хотіння зреалізувати.

Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх анґлійських пуритан, які себе за »націю святих« вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.

Зачатки нашого месіянізму мали і ми всякий раз, як поривались до буття реальною, державною нацією. Отже в князівській державі, що дала початок ідеї »Святої Руси«. Потім в козаччині, в цьому — як вона, себе називала — »племені яфетовім«: цих лицарях Хреста Святого, що себе за авангард християнства в боротьбі з невірними вважали. Врешті, в часах відродженя, наш месіянізм зароджувався в ідеях Кирило-Методієвського братства, але згодом пропав, затоптаний в болото тими, що не горіли вірою і не мали хотіння виконати достойно і як найкраще велику ролю, яка на світі судилась Україні, а тільки спекулятивно оглядались за таким »потягом поступу і революції«, який-би підчепив при нагоді Україну, автоматично вивіз її на поверхню життя і дав можливість її провідникам, крім рідних галушок, вкушати ще й »плоди світової цивілізації«.

Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх »інтернаціональних« російських учителів, дивитись на Україну, як на »необхідне зло«, а на державно-національні змагання українські, як на »змагання реакцийні«, для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю »національною ідеолоґією« вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.

Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена реліґією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну »свистопляску«.

Отже віра — з творячим її основу містицизмом єдности субєктивних хотіннь і обєктивної правди — єсть, як бачимо, джерелом всіх тих прикмет провідної верстви, що збільшують її активність, а тим самим сприяють збільшеню громадського політичного руху цілої нації.