Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/418

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


захована загибель цього ладу. Проти орґанізованих орґанізаторів вони безсилі; але їм легко змести цих, що самі заводять анархію в орґанізації держави, продукції та ідеолоґії. Революцийні (охлократичні) соціялісти піддержували завжди буржуазію в її боротьбі з монархіями на те, щоб потім їм легче було руйнувати »буржуазний лад«. Тому теж й большовики так радо піддержували нашу нову українську аристократію — нашу демократичну інтеліґенцію українську — в її повстанню проти здержуючої і обмежуючої Гетьманської влади. Вони були певні, що по знищеню цієї влади, нова наша аристократія своїм примітивним хамством, своїм нічим необмеженим імперіялізмом і партийним містицизмом роздратує і занархізує народні маси, що вона сама собі поперегризає горла, і ґрунт для большовицької реакції як не можна краще сама своєю розперезаностю підготує.

Без відповідного обмеженя основних прикмет руху: імперіялізму і містицизму провідної верстви, не може бути серед неї єдности, послуху і внутрішньої дисципліни, які рішають про її здатність до проводу та орґанізації і тим самим рішають про буття або небуття держави та нації.

Чи можлива така єдність і внутрішня дисципліна всякої провідної верстви (навіть найбільше »демократичної«, навіть такої, що себе за найправдивіщих репрезентантів »народу« вважає), коли в цій верстві не виховано прикладом відповідної орґанізації поняття чести, яке здержує поодиноких членів цієї верстви від нечестних, тоб-то для инших шкідливих, вчинків навіть тоді, коли-б ці вчинки були для одиниці дуже користні?

Чи можуть орґанізувати инших і вимагати для себе од инших поваги і послуху ці, що самі ніколи нікого не поважали і не слухали, що не бачили навіть таких людей, які когось поважають та слухають, і що оцим придбаним послухом не навчились здержувати свого власного імперіялізму і своєї віри в абсолютну правдивість та непомильність своїх особистих хотіннь і своїх особистих вчинків?

Чи можуть вимагати од инших вірности для себе і для своїх ідей ці, що самі весь час зраджують: що не уміють обмежити свого кожночасного бажанна влади і поширеня себе (прикритого кожночасно все новими »віхами« якогось нового містицизму) вірностю вже раз установленій владі і вірностю вже раз прийнятим доґмам та ідеям?

Чи врешті можуть довго і добре правити тими слабшими і пасивніщими, з яких складаєтьса всякий »народ«, ці, що своєї більшої сили, яка їх винесла »на чоло народу«, не уміють