Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/419

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


обмежити великодушностю, правдолюбностю і почуттям відповідальности за свої вчинки перед слабшими, без яких і сильніщі істнувати-б не могли?

Коли візьмемо наприклад західно-европейську політично активну і провідну верству в середніх віках, то побачимо, що її первісне руїнницьке анархічне розбишацтво зменшувалось, а одночасно її політично-орґанізаторська здатність збільшувалась в міру того, як її рухові прикмети (випливаючі з її буйного примітивного імперіялізму, скріпленого придбаним в християнській вірі містицизмом) обмежувались здержуючими поняттями чести, вірности, послуху, правдолюбности, відповідальности, милосердя і великодушности — поняттями, які цій верстві прищеплювала реліґійна (церковна) і політична (монархічна) форма тодішніх здержуючих консервативних орґанізацій. І тільки під впливом цих здержуючих сил тодішні феодальні »отамани« і репрезентанти кулачного права перетворились в обєднану і дисципліновану державно-творчу лицарську верству.

Одна з найбільших траґедій України полягає власне в тім, що консервативні орґанізації (зокрема їх найкращі форми: церква і законом обмежена монархія, а наближалось до неї наше історичне Гетьманство), які скрізь і завжди витворюють та прищеплюють провідній верстві оці здержуючі, дисциплінуючі, обєднуючі і орґанізуючі поняття, були у нас дуже, дуже слабі. Не від старих »панів« гинули у нас наші нові »пани«, що в боротьбі зі старими на чоло народу вибивались. Побивала їх завжди їх власна внутрішня анархія, їх нічим необмежений імперіялізм та містицизм. Гинули вони через слабість старих панів, які були безсилі оцих кандидатів на нову провідну верству здержати, дисциплінувати, обєднати та зорґанізувати. І сьогодня істнуванню панів Винниченків, Петлюр і М. Шаповалів (імен цих провідників уживаю для означеня репрезентованої ними верстви) не погрожують »Гетьманці«, проти яких вони всю свою зненависть звертають. Знищать їх такі-ж точнісенько як і вони нові Винниченки, Петлюри, Шаповали.[1] Знищать тому, що цим новим, таким-же розперезаним і анархічним як і старі, старі не зможуть противоставити сили своєї обєднаної і дисциплінованої орґанізації, якої вони без консервативного прикладу, впливу і примусу, самі при своїм необмеженім імперіялізмі і містицизмі сотворити не можуть. Розуміється за цими новими прийдуть ще новіщі. І так буде Україна викидати з себе безплодно одну за другою свої найактивніщі, найбільше здатні до

  1. Як ілюстрація. Редактор журналу »Червоний Шлях« п. Гринько, полємізуючи з п. Винниченком і п. М. Шаповалом в ч. 233 київського »Більшовика« (р. 1923), називає їх »білоґвардійцями-еміґрантами«, »білоручками«, »слугами капіталу«, »політичними трупами«, »контрреволюцийними дурнями«, »барчуками, які до трудової інтеліґенції української ставляться як до бидла«, і т. д. і т. д. Всі епітети взяті з безмірно багатшого лексикону п. Винниченка, виробленого ним в боротьбі з »контрреволюціонерами«. Як бачимо »культура« передається з покоління в покоління української революцийної інтеліґенції. Але не передається авторитет її провідників. І помиляється п. Гринько, коли він думає, що за якийсь час і він не опиниться серед »ворогів народу« і »барчуків-білоґвардійців«. Хай тільки поростуть в піря молодші »Гриньки«, а вони ростуть швидко на українськім чорноземі. Ще більше помиляється ця ґрупка, викинутих з України новими »Гриньками«, старих »Гриньків«, що в Празі святкує »річниці повстання проти Гетьмана«: такими »святкуваннями« вона себе од нових »Гриньків« не оборонить.