Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/430

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


тоді були зовсім позбавлені політичних прав. При невільництві вони не належали до громадянства і тодішнє громадянство було само державою. Воно сполучало в своїх руках відносно величезної пасивної невільничої більшости не тільки громадську »соціяльну«, але й державну »політичну« силу. Тому тодішні обсерватори громадського життя цих двох сил не розділяли.

Сьогодня, коли політичної безправности вже нема, і коли люде пасивні, позбавлені позитивних політичних хотіннь і здібностей, можуть до схочу займатись »політикою«, цей поділ на політику соціяльну і державну зарисовується дуже виразно. Наприклад, єсть багато українських політиків, які кажуть, що Україна може прекрасно істнувати без власної держави, тоб-то без реалізуючого українську національну ідеолоґію і без оберігаючого продукцію нації — українського державного меча. »Хіба — кажуть і пишуть вони — українському народові буде лучше від того, що на Україні поліція, армія, суди, тюрми і т. д. будуть українські?« Нічого дивного, що »народ« з такими »політичними« провідниками не може здобути своєї держави, не може стати нацією і що ці провідники не можуть бути нічим иншим, як тільки аґентами чужих держав, або »вічними революціонерами«, тоб-то такими революціонерами, які мають хотіння тільки негативні і які цих своїх хотіннь ніколи не здійснюють, бо навіть не мають найменшого наміру їх здійснювати. Коли-б ці люде дійсно хотіли здійсненя своїх політичних хотіннь — які вони вважають однаковими з хотіннями народніми — то вони мусіли-б боротись за політичну реалізацію цих хотіннь. Иншими словами: вони мусіли-б боротись за свою власну українську, хоч-би і »народньою« названу, політичну владу і за можність виконуваня цієї своєї »народньої« влади при помочі своєї власної армії, поліції, тюрем, тоб-то при помочі реальної сили своєї власної української держави. Але у цих істот, які привикли жити в чужій хаті, покусуючи час од часу її господаря, таких, вимагаючих зусилля і жертв, хотіннь власної хати, власної держави немає. Тому такі »революцийні« представники »українського народу« приймуть напр. всеросійський комунізм, який своєю кровю завоював собі на Україні реальну політичну владу, але ніколи не будуть во імя свого власного українського комунізму боротись зі своїми всеросійськими комуністичними правителями за свою власну українську комуністичну політичну владу. Оцю свою політичну імпотенцію вони прикриватимуть дуже гарною ідеолоґією: — мовляв, в комуністичній російській державі їхні »соціяльні і національні« українські хотіння вповні заспокоєні — або будуть в найкращім разі робити проти пануючих російських комуністів словесно-літературну опозицію во імя »чистоти комуністичних принципів« — опозицію, од якої пануючим комуністам не буде навіть свербіти.

»Можна бути великим народом без держави і, навпаки, можна мати державу і бути зовсім незамітним народом« — так колись писала »самостійницька« львівська »Земля і Воля« (9. VII. 1922). Але оцей поворот українських »революціонерів« до ідей старого українського аполітичного »культурництва« (з поминеням тільки всіх його творчих і добрих сторін: — культурники дійсно творили культуру і політиці не шкодили, бо нею зовсім не займались) не врятував »Землі і Волі« від закриття в польській демократичній державі і не дав їй ходу до держави російської большовицької. Отже показалось, що навіть такий невеликий прояв »великости народу«, як названа газета, без власної держави істнувати не може. Де її редактори бачили »великі народи без держави« — це останеться очевидно їх секретом. Бо коли вони як ідеал і приклад для України хотіли поставити жидів,