Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


звернете увагу і на хиби в друку та виданню. Наперед Вам кажу, що у всіх цих закидах Ви матимете слушність.

Так, »Листи« мої написані недобре. Але їх злу літературну і архітектонічну форму мушу в деякій мірі перед Вами оправдати.

Перш за все по фаху і темпераменту я не літератор. Фах, до якого я готовився і яким займався — хліборобство. Крім того був я в життю своїм військовим і істориком. Всі ці зайняття люблю, до них лежить моя душа. Але царство літератури, царство слова, — хоч це і єсть царство де найлегче здійснюються всі мрії — мене ніколи не манило. Мій »імперіялізм«, як що можна так сказати, иншого ґатунку: мене не задовольняє панування над словами. Я люблю мати вплив на взаємовідношеня між людьми, між реальними річами. Тому в життю своїм брався я до публіцистики, до літератури, тільки під примусом обовязку: тоді, коли не було кому иншому, більше здатному, сказати те, що в громадськім інтересі мусіло бути сказане. В цім теж лежить головна причина, чому я взявся до писання цієї книги. Сформулованя нашої ідеолоґії вважав я обовязуючим мене останнім актом моєї громадської праці. Стикаючись від дитячих літ із всіми громадськими верствами України, студіюючи її минувшину, беручи активну участь в державній українській праці і переживши її руїну, я придбав таке знання моєї Батьківщини, якого »свідомі« інтеліґенти українські не мали і не могли мати. Обовязком своїм вважав я оцим знанням при помочі друкованого слова поділитись. »Допоміг« цьому — викликаний руїною нашої держави — повний брак поля для практичної праці. Хоч сказати для будуччини треба було те, чого сучасні умови не дали зробити.

Далі — книга ця не тільки політична програма, а перш за все світогляд. Її програмову частину можна було-б виложити на кількох сторінках. Але хто з читаючих по українськи таку »коротку« програму зрозуміє? Попробували-б Ви, читачу-вороже, написати »ясно, коротко і популярно« про монархізм, консерватизм, про орґанізацію провідної верстви, про залежні від цієї орґанізації методи будови держави і т. п. мовою, в якій нічого про ці справи ніколи не писалось. Писалось натомість про анархізм, лібералізм, демократизм, націоналізм, соціялізм, про »народ, який все сам зробить«, і т. п. річі, як раз цьому, про що я пишу, діяметрально протилежні. Ви маєте слушність, що всяка істина коротка і ясна. Але щоб довести до неї тих, які нічого про неї ще не чули, треба пройти довгий і місцями закарлючкуватий шлях.

Світогляд — значить спосіб думаня. Я не збірався і не збіраюсь бути винахідником »доктрини«. Зрештою в політиці нема вже ніяких нових доктрин до винайденя. Всі вони — в тім числі і доктрина монархізму — старі як світ. Крім того знаю, що можна комусь накинути якусь доктрину, не змінивши одначе його світогляду. Хтось може напр. назватись монархістом і залишитись по способу думаня республиканцем, який монархістам весь час в їх роботі буде своїм фальшуванням заважати. Завданням моїм було вплинути на зміну способу думаня, світогляду, української провідної верстви. Замість способу думаня пасивного »фаталістичного« — мовляв, Україна сама зробиться — я хотів дати спосіб думаня активний, динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна. Тому моя книга не претендує бути »коротким і популярним« рецептом політичним, звільняючим од політичного думаня і ділання. Вона єсть довгим і тяжким шляхом, який я про-

XLIII