Чи Нормани, яких завойованя поклало основи сучасній анґлійській нації і державі були »анґлійськими націоналістами« і мали ідеолоґію »будувати Анґлію«? Чи збірались »будувати Україну« ці зібрані з цілого світа головорізи, з яких пізніще, врісши в землю, витворилась, сотворивша Україну, городова козаччина? І що вийшло з національно-державного будівництва нашої демократичної інтеліґенції, якої вся суть полягала власне в »ідеолоґії«? Що це значить? — Значить, що тип войовника-продуцента, до якого належали оці завойовники Нормани, зустрівшись на анґлійській території з доброю церковною орґанізацією тодішньої місцевої інтеліґенції, прийняв, відповідно до своїх стихийних хотіннь, керованих розумом і волею, цю місцеву ідеолоґію, задержавши одночасно свою добру войовничу державну орґанізацію. Сполученя матеріяльної державної сили оцих войовників-продуцентів з нематеріяльною силою ідеолоґічною місцевих добре зорґанізованих непродуцентів дало в результаті анґлійську націю і державу. Так само сотворило Україну сполученя такої самої матеріяльної сили козаччини з нематеріяльною ідеолоґічною силою тодішньої інтеліґенції української, зорґанізованої Могилою у відродженій ним церкві православній. І не могла тепер повстати Україна з самих тільки ідеолоґічних змаганнь сучасних зле зорґанізованих, безвольних і неінтеліґентних, демократичних інтеліґентів українських, які, засліплені утопією про однаковість людей, захотіли раптом грати ролю орґанізаторів війни (головні отамани) і орґанізаторів продукції (соціялізація землі), будучи по свому типу всі непродуцентами і в переважній частині невойовниками. Така сама демократична утопія про однаковість людей привела в минулій світовій війні до божевільної доктрини загальної мобілізації. Остання мусіла довести до світової катастрофи, бо не могли творчих завданнь війни виконати маси, що в більшости складались з невойовників, стихийно і орґанічно ворожих ідеї війни і оружної боротьби[1].
Отже не слова і не маєтковий стан, а громадський тип, до якого дані люде належать, і взаємовідношеня цих типів серед даної нації[2], мусять перш за все інтересувати практичного політика при пізнанню того матеріялу, з якого він збірається політично творити. Коли-б хтось
- ↑ Шкідливої доктрини загальної воєнної мобілізації не слід утотожнювати з користною доктриною загального військового вихованя нації. Останнє улегчує потрібну селекцію і збільшує серед нації число та якість елєменту войовничого, необхідного для будови, збереженя і оборони держави. По досвіді останньої війни мабуть жадне, навіть найбільше демократичне, правительство не зважиться на загальну мобілізацію, яка неминуче веде до затяжної окопної війни »на ізмор«, і до революції. Поступ військової техніки, і чим раз складніще володіння нею, теж сприятимуть тому, що в будучих війнах рішаюче значіння матиме якість, а не скількість бойців. Уміння володіти сучасним танком вимагатиме таких самих войовничих лицарських прикмет, як колись війна в залізних панцирях. Рівнобіжно і в науках політичних воскреснуть знов поняття войовників і невойовників — поняття так ясні для старинного (напр. Платон) та середньовічного світу, і так незрозумілі та смішні для XIX віку, отуманеного утопією про однаковість людей.
- ↑ Ріжне числове взаємовідношеня цих трьох типів дає в загальній національній масі ріжні середні результати. Цим пояснюється ріжниця між »національними типами«, як прийнято оці ріжні результати називати. »Національний тип«, відповідно до постійної зміни цих взаємовідносин, весь час міняється. Напр. »національний тип« Француза з часів панування охлократії (войовників-непродуцентів) дуже мало має спільного з »національним типом« того самого Француза за часів панування демократії (невойовників).
