Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/462

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


ної, частини цього типу. Активний імперіяліст невойовник в своїх змаганнях до захопленя політичної влади вживає методу иншого, ніж метод активних імперіялістів войовників, і, відповідно до цього свого иншого методу, инакше свої відносини до пасивних мас, свій провід над ними, укладає.

Звідки беруться, тоб-то як в процесі історії повстають ці три основні громадські типи — про це була мова в попередній частині моїх »Листів«. Дідичність і вихованя: — те, що вже сотворено попереднім життям, і те, що твориться нашим власним зусиллям на будуччину — ось підстави істнування цих окремих типів. Наприклад прикмети типу войовничого можна одідичити, але їх невідповідним методом вихованя (розуміючи під вихованям і весь систем орґанізації даної нації) зовсім знищити. Так само, як відповідним вихованям можна ті чи инші одідичені прикмети розвинути і зміцнити.

Загально можна сказати, що войовничість чи невойовничість залежать більше од дідичности (раси), а відносини до продукції (продуцент чи непродуцент) од способу життя і вихованя даного ідивідуума. Иншими словами легче в даній нації виховати тип продуцента, ніж тип войовника, як що вона цього останнього типу вже по попередніх поколіннях не одідичила. Тому, наприклад, легчий перехід охлократії (методу орґанізації войовників-непродуцентів) в класократію (метод орґанізації войовників-продуцентів), ніж демократії (метод орґанізації невойовників) в класократію. Наші войовники Варяги, які в Галицько-Волинській Державі перетворились з кочових купців в осілих продуцентів землевласників; наші войовники козаки, які, після періоду степового і морського розбишацтва, »сіли в землю« по своїм хуторам, можуть служити нашими власними історичними прикладами такого переходу. Практичний політичний висновок на будуччину з цих теоретичних заложень такий, що нам легче здобути національну державу (класократичну) після панування на нашій землі войовничої охлократії (напр. большовиків), ніж після панування невойовничої демократії (напр., як-би ми опинились у всеросійській демократичній республиці і дали їй час нашу войовничу верству здеморалізувати та розпорошити, а решту »нації« в становищі, посідаючих суверенне право виборче, галушкожерів »Провансальців« закріпити).

Кожному з нас, вже з самої одідиченої нами природи, один з них типів може бути близчий або дальший, більше або менше симпатичний. Кожний з нас, по своїм вродженим хотінням, буде стихийно намагатись в своїй політичній практиці до вихованя, поширеня і перемоги свого типу. Але політик-державник, при пізнаванню того матеріялу, з якого він береться політично творити, повинен своїм розумом і волею панувати над своїми особистими симпатіями та антипатіями. Можна і слід поборювати той метод орґанізації, який, даючи перевагу одному з цих типів, веде цілу націю в даних реальних умовах її істнування, зо всіми її типами, до загибелі.