Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/464

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


»Україна буде, як що переможе класократія«, зробить ту саму помилку, як і той, хто, начитавшись соціялістичної чи демократичної літератури, каже: »Україна буде, як що переможе соціялізм, чи демократія«. З такою модною тепер магією і чорнокнижництвом мої »Листи« не мають нічого спільного. Буття України не залежить, на мою думку, од частого повторюваня і суґерованя тих чи инших слів. Зрештою на Україні переміг і соціялізм (і то під найбільше крайніми та послідовними соціялістами — большовиками) і демократія (під Польщею, посідаючою зо всіх нових держав найбільше демократичну конституцію), проте ані там, ані там Україна від того не повстала. Я кажу: Україна буде, як що істнуючі в ній реальні люде, що належать до того чи иншого, реально істнуючого, громадського типу, покажуть себе на ділі здатними її сотворити. Під оцим — »покажуть себе здатними« — треба розуміти: 1. те, що ці люде вже на Україні, мають, тоб-то те, що вони по попередніх поколіннях вже в викінченій формі одідичили; 2. — те, що вони своїм ідейним поривом, свою свідомою волею і своїм розумом самі з того одідиченого зроблять. Певні одідичені, стихийні хотіння, відповідно до того типу, до якого кожний з них належить, вони вже мають, але форми виявленя цих хотіннь і керування цими хотіннями залежать вповні од їх розуму та їх свобідної волі, і не можна наперед сказати, чи виявлять вони їх і покерують вони ними добре чи зле, чи сотворять вони чи не сотворять Україну.

Напевно можна сказати тільки одно: як не всі люде на Україні можуть стати демократами, так і не всі можуть стати охлократами чи класократами. Вимагати од невойовників, щоб вони воювали за Україну — це абсурд, який завжди буде кінчатись катастрофами. Але од цих невойовників, чи точніще кажучи їх провідників, можна вимагати, щоб вони за не своє діло принаймні не бралися, а натомість цим, до чого вони здатні, допомагали войовникам воювати за Україну. Розуміється таке можна вимагати тільки тоді, коли припустити, що як войовники так і невойовники дійсно хочуть України і що у одних і других єсть розум і воля, потрібні для здійсненя цього хотіння.

На вірі в істнування хотіння України, і в істнування розуму та волі у провідних українських людей побудована — як вже була сказано — моя праця. По мірі сил свого власного розуму я хочу розумові инших, що так само як і я хочуть України, показати, які політичні наслідки може мати для цілої нації політична перемога і метод здобування та орґанізації влади кожного з цих трьох реально істнуючих громадських типів, і які бувають при тім відносини перемігшого типу до инших типів. Мені присвічує надія, що, во імя