Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


було уникнути повторень. Весь час треба було вертати знов, щоб їх ще ширше розвивати, до цих самих наболілих, основних проблємів.

І трудно було уникнути полємічних відходів од теми, а иноді й острих слів. Не міг я спокійно боронити від інтеліґентів українських своє право бути Українцем — бути Українцем навіть в таких умовах. Кривдити і ображати неслушно нікого я не хтів. Персональних зненавистей не маю і співробітничати готов я навіть з найменше мені симпатичною людиною, як що тільки вона честно визнасть і буде честно вірна нашому законному Гетьманові. Посвідчити це може кожний, хто мене знає особисто. Як що в цій книзі, помимо волі, кого я неслушно скривдив чи образив, то прошу хай зверне на це мою увагу. Коли він має слушність, я завжди готов його перепросити. Але боронити свою працю і ідею, в якій — по моїй найглибшій вірі — лежить єдиний порятунок України, я мусів, я вважав за обовязок. А що при цім не міг писати я версальським стилем, то вина за це лежить не тільки на мені. Коли в пресі українській повилазили на верх розбійники пера, коли Мітьки скункси »найповажніщі журнали українські« редагували — неможливо було, будучи публіцистом українським, воювати тільки шпагою. Треба було також вживати — єдине для оборони від скунксів придатного — дрючка.

Також в умовах, в яких писана ця книга, знаходить своє оправданя і патос мій, над яким Ви, вороги, так дуже смієтесь. Не міг я заховувати епічний спокій, коли валилось те, чому віддав я працю цілого життя: — коли в руїну валилась Україна. Тільки той, хто перейшов всі муки опановуваня почуття — в хвилині, як із смертю бореться те, що він кохає — зрозуміє чому так, а не инакше писана ця книга і скільки спалено ще з того, що в ній могло ще бути. Спалено в боротьбі власне з патосом »літературою«, з словесним виявом своїх емоцій, почуваннь.

Врешті прошу Вас, читаче-вороже, не забувати, що поруч писаня цієї книги велась весь час — єдиним можливим на еміґрації способом кореспонденції — орґанізацийна праця. Нічого не варті ідеї політичні, коли нема кому їх реалізувати. Політична теорія без орґанізації, це тільки змарнований на друк папір і даром витрачений час. Тому більше ніж на книжний бік ідеї присвятив я часу на закріпленя її в орґанізації в живих людях. Але це відбилось відємно на формі моєї праці. Бо мусив я виконувати весь час два зовсім відмінні і собі взаємно заважаючі завдання. Коли можна вжити такого військового прикладу: завдання глядача літуна, що мусить як найбільше обєктивно досліджувати взаємовідношеня позицій ворожих та своїх, і завдання офіцера, що веде наступ субєктивною вірою в побіду, свідомо закриваючи очі на всі обєктивні спротиви і небезпеки.

Книга ця сама в собі становить цілість. Через зазначені вище умови, вона писана спірально від низчого до вищого, від більше відомого, до менше відомого, все вертаючи до цих самих проблємів і освітлюючи їх все з инших і все вище положених пунктів. Перші дві частини, неначе вступ. Вони писані безпосередно по катастрофі (тому найслабші, бо серце ще занадто було переповнено горечю) і трактують проблєми нашого державного буття в звязку з біжучими подіями і політичними ідеями та ділами української соціяльно революцийної, демократичної і республиканської інтеліґенції. Дальші дві частини (III і IV), найважніщі, подають теоретичні основи нашого світогляду, нашої політичної ідеї та орґанізації.