Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Сім літ я працював над нею. І яких літ? І в яких умовах?

Коли на Заході перемогла по світовій війні »побідна демократія« і настало там царство золота і хама; коли на Сході запанувала кочова, грабіжницька і руїнницька орда; коли Батьківщина моя була »на твердо« поділена між ці два царства одного сатани — трудно було писати спокійно і »літературно« про монархізм, рицарство, осілу продуктивну працю, про патріотизм, вірність, честь, любов християнську. Кожного дня треба було боротись з тим, що єсть кругом. І себе треба було перемагати, щоб вірити, що не робиш безцільної, непотрібної Дон-Кіхотської праці. Це-ж бо часи, коли патріотизм уважається за найспритніщу форму ошуканства; коли, як наслідок демократичної віри у вроджену доброту людини, прийнялась аксіома, що людина засадничо не може бути честна. Часи  — коли говорити про початкову суть монархії — як символу рицарства, благородства — вважалось в ці дні її упадку божевіллям, або якимсь дуже спритним видом спекуляції.

І як-би Ви, читаче-вороже, писали свою працю, коли-б всею істотою своєю Ви хотіли України, а бачили, що більшість Українців — це як раз найбільше промовистий і яскравий доказ неможливости істнування України? Як-би Ви писали для Українців книгу про державність українську зараз-же на другий день по розваленю державности української саміми-же Українцями? Поет український ще на світанку українства вже питав »чи варт вона вогню святого?« А що питати маєм ми, які вже руїну українства пережили?

Чи могли-б Ви — читаче-вороже — звернути належну увагу на гарну літературну форму такої праці, що виросла на руїнах Вашої найдорожчої мрії? Чи, перетворюючи в енерґію слова енерґію чину, якому не дано було здійснитись, могли-б Ви кождочасно уберегти себе од горечі, руйнуючої видержаність стилю? І як-би Ви — Українцем будучи — писали в часах повного розкладу українства? Коли не відомо було, чи Україна це Царівна, що на час заснула, чи труп, від якого — у відповідь на заклики і благання Ваші — заходить до Вас лиш сичання гада-трупоїда.

Чи можна писати гарно, без критики і без дискусії, що йдуть від доброго бажання поправити, навчити, а не від злобної охоти осмішити і принизити? Писати гарно, коли не читають тебе не тільки ці, що лають, а й ці, що хвалять. Чи можна писати спокійно, рівно, по розділам і пунктам, коли спокуса в ухо шепче: »до кого і для кого це ти пишеш? Кому і на що потрібні всі ці жертви й муки? Ти хочеш переконати кровю серця тих, хто в одну мить дає себе переконати але не гарячим словом, лиш києм і карбованцем.« Сила любови до Батьківської Землі, почуття обовязку, перемагають ці тяжкі спокуси, але в них губляться форма, розділи, архітектоніка і стиль. Бо весь час виправляєш, поясняєш, додаєш — щоб таки переконати словом.

До того, найважніщого, ще й руїна особиста хвороба, життя на еміґрації, знищеня і забраня маєтку революцією, повна непевність що до завтрашнього дня.

В таких умовах, за оцих 7 літ, ніколи я не знав, чи стане мені сил і коштів ще на дальший розділ. Друкувались мої »Листи« в видаваних з таким трудом книжках »Хліборобської України«. І при непевности, чи цьому, що пишу сьогодня, зможе бути дано завтра продовженя чи ні, хотів я кожний раз виложити думки всі, які вважав необхідним сказати Землякам. Думок цих було багато. І не зважаючи на боротьбу з собою, на нищеня занадто довгих скриптів, не можна

XLV