Історичні приклади: »Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою…« — так характеризував вже в VI віці нашої ери мешканців Української Землі візантийський письменник, т. зв. Маврикій (цитований і Проф. М. Грушевським: Історія України-Руси, I, с. 366). Далі: княжі усобиці і самоослабленя княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хисткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній провідній верстві і кипіла та розкладалась в котлі української анархії.[1] Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій-же самій причині і з такими самими наслідками. Маґнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україні за часів безвладної і свобідної »Річпосполитої« польської, закінчені українськими повстаннями і політичним занепадом цієї верстви. Самовирізаня Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищеню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними планами Великого Богдана. Оце самовирізаня провідної верстви мусіло довести до упадку козацьку державу, так само, як таке-ж і по тій-же самій причині (слабість поборюваної шляхетськими анархістами королівської влади) самовирізаня цвіту польської правлячої верстви майже в тім самім часі (1666 р.) в битві під Монтвами, за рокошу Любомирського, лягло в основу упадку держави польської. Врешті останнє самозапльованя і самознищеня найбільше активних провідних українських сил, завдяки їхньому повстанню проти заслабо піддержуваної Гетьманської Влади і завдяки наставшій після нього »отаманської« та інтеліґентської анархії, наслідки якої ми всі тепер переживаємо.
Україну — йдучи за нашим поетом Олізаровським: — можна порівняти до дерева, яке не в стані витворити твердої кори і цією корою захистити себе. З нутра нації весь час виділяються нові войовничі, здатні до захисту нації собою, елєменти. Але всю свою вроджену їм енерґію, активність, сміливість, самопосвяту вони зуживають на зло: на поборюваня влади і на боротьбу між собою, замість на орґанізацію самих себе при помочі єдиної, сильної, сталої і незмінної (монархічної) влади. Вони гинуть в цій боротьбі і оставляють тіло нації непокритим. З нього виливається без пуття, без користи і без цілі найкраща, найцінніща кров, і знов остається анемічна, безсила, зґанґренована, не оточена і не захищена твердою власно-державною »корою«, а тому вічно гниюча, пасивна і аморфна »етноґрафічна« маса.
II. Недобиті останки цієї верстви, рятуючи від своєї власної анархії істнування самих себе і свого громадянства, кличуть на Українську Землю чужоземні влади. Ці влади опановують таким
- ↑ Наші демократично-республіканські історики та полтики лають Андрія Боголюбського за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив князівську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південно-руську, частину цієї верстви. Вони не кажуть теж своїм українським слухачам, що анархісти нігде і ніколи не можуть правити державами. Вони не кажуть врешті, що хай українська провідна верства, до якої власне належать вони — історики, політики і публіцисти — перестане бути анархічною, коли хоче мати власну державу і коли не хоче, щоб її нищили чужі державники; або хай має принаймні стільки пуття чести та поваги, щоб не скиглити, коли її бють за нікчемність.
