Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/488

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


чином Україну її-ж власними провідними силами і тому винищують в українських людях рішаюче для буття нації почуття єдности і спільности супроти чужоземців — почуття, яке витворюється тільки в спільній війні за свою владу проти влади чужоземної.

»У них багато начальників, які не живуть в згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками і тоді на инших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу«  — пише про перебуваючих на Україні перед чотирнадцятьма віками наших попередників вищезгаданий Маврикій. Від першого покликаня Варягів якимись воюючими між собою місцевими українськими політичними провідниками і до сьогоднішнього дня нищиться в той спосіб можливість »злучити до купи« та державно унезалежнити Україну.

Сторонники Володимира Великого, воюючи зі сторонниками популярного в Київі, його брата Ярополка, покликали на Україну нову чужоземну варяжську силу, од насильств якої потім ледве їм вдалось врятувати Київ. Так само, тільки завдяки покликаним з півночі новим варяжсько-новгородським дружинам, перемогли сторонники Ярослава Мудрого сторонників його брата Святополка Окаянного, що в своїй боротьбі за унезалежненя від півночі князівського київського стола кликали на Україну Поляків. Галицько-волинські бояре, бючись між собою, кликали Угрів, Поляків і Татар і, убивши врешті свого Князя, довели до упадку Галицько-Волинську Державу. Князь Глинський кликав проти инших руських Князів в Литовсько-Руській державі Москву, а ці проти нього шукали опіки у Польщи. Про загально відоме блукання козацької старшини в трекутнику: Москва, Польща і Турко-Татари, та про використовуваня цими сторонніми силами, кликавшої їх, української анархії — нема що згадувати. Так само нема що згадувати і про всім відомі події останніх літ.

Державну незалежність може мати тільки така нація, якої провідна войовнича верства настільки хоче своєї власної влади (наскільки імперіялістична), що вона супроти чужоземного напору вся, без ріжниці переконань, солідарна. Де провідна верства сама кличе чужоземні влади на поміч в боротьбі поміж собою, і де вона в той спосіб сама свому громадянству прищеплює почуття необхідности цих чужоземних влад, там чужоземна влада ніколи поважного опору серед місцевого громадянства не зустріне і нація з такою провідною верствою не може мати своєї власної держави. Оцей первородний політичний гріх української провідної верстви мусить бути — як вище сказано — відповідним методом її орґанізації знищений, як що ця верства дійсно хоче мати свою власну державу.

III. Завдяки ґеоґрафічному положеню, тими чужоземними метропольними владами, які використовують анархію української провідної верстви і її нехотіння орґанізувати свою власну владу, єсть Москва та Польща, представниці двох ріжних культур і двох діаметрально протилежних методів орґанізації влади (охлократії і демократії). Наслідком їх одночасного і паралєльного впливу на розбиту внутрішньою боротьбою українську провідну верству єсть найстрашніщий прояв нашої недержавности: поділ цієї верстви на дві