Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/489

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


взаємно собі ворожі, себе взаємно навіть не розуміючі і себе взаємно, не тільки політично, але й національно, винищуючі частинни: москвофільську та полонофільську. В боротьбі Москви і Польщи, веденій на Українській Землі силами місцевої розбитої провідної верстви, Україна обезличується, перетворюється з субєкту в обєкт, і стає безвладним мячем, яким кидають в себе Москва та Польща.

Коли-б вся Україна була в колоніяльній залежності тільки від Москви, або тільки від Польщи, то внутрішня боротьба місцевої провідної верстви велась-би за, або проти України, і за, або проти Москви чи Польщи. Так як в дійсности єсть, місцева провідна верства бореться за Москву або за Польщу, а Україна в цій боротьбі єсть тільки додатком, який в мірі потреби використовується одною або другою стороною в характері політичної »інтриґи«. Траґічно помилялись, помиляються і будуть помилятись ці українські політики, які свої надії будують на польсько-російськім суперництві на нашій землі.

Місцеву державно-творчу провідну верству цей поділ вів завжди до загибелі і то однаково в обох її — як москвофільській так і полонофільській — частинах. Бо коли на Українській Землі перемагала Москва, то вона винищувала тих місцевих »панів«, які в її очах були явними або скритими »Поляками«. Коли перемагала Польща, то вона (як напр. тепер на Волині) винищувала тих місцевих »панів«, які в її очах були явними або скритими »Москалями«. В результаті слабла од того не Москва і не Польща, а місцеві »пани«, місцева державнотворча провідна верства.

Коли ми на Україні мали перед революцією непропорціонально мале число »панів« у відношеню до »народніх« мас (наприклад всього тільки 1.31 % дворянства, яке до того в великій частині своє дворянство зовсім не за воєнні і державні заслуги одержало), то це єсть власне наслідок оцієї московсько-польської боротьби, веденої на нашій землі силами місцевої войовничої державно-творчої верстви. І коли з приходом якоїсь революції, збунтовані революціонерами маси завжди легко винищували на Україні своїх, однаково як »московських« так і »польських«, внутрішньою боротьбою обезсилених панів, то це прямий наслідок москвофільської і полонофільської попередньої політики оцих »панів«. З цього можуть, розуміється, дуже тішитись українські революціонери, але мусить всіма силами боротись з цим явищем той український політик-державник, який знає, що без тих чи инших своїх власних місцевих »панів« не може бути ні Української Держави, ні Української Нації.

Дехто з наших комуністів чи уенеровців може тут сказати, що все це відноситься до старих »панів«, а ми, мовляв, »инші«. Не думаю, щоб нащадки цих сучасних »провідників революцийного українського народу«, які, після спільного польсько-українського київського походу, остануться під пануванням Польщи, і нащадки тих його провідників, які, після спільного московсько-українського знищеня »жовто-блакітної« України, остануться під пануванням Москви, розуміли себе колись краще, ніж колишні панове з »Кіевлянина« і панове з »Dziennik’а Kijowsk’ого« Адже ці старі пани теж були нащадками напевно не гірших Українців і не гірших »провідників революцийного народу« з часів козацьких, ніж теперішні.