Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/491

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


вого громадянства, і гинуть під найслабшим навіть натиском місцевих руїнницьких революцийних сил.

Зневіра в себе саму нашої старої місцевої провідної верстви, і — як наслідок цієї зневіри — російськість та польськість цієї верстви, мали розуміється свої глибокі історичні причини, ідентичні з перечисленими вище, статичними і динамічними, причинами нашої недержавности. Нечисленність цієї верстви; її завелика расова та культурна гетероґенність (занадто ріжнородне походженя); завелика емоціональність при заслабій волі, інтеліґентности і замалій здатности до орґанізованости; безмірно тяжка боротьба на три фронти — з Москвою, Польщею і внутрішніми руїнниками, які завжди допомагали Москві та Польщі нищити оцю місцеву українську провідну верству — пояснюють, але не оправдують її зневіру. Утеча старих українських панів від безмірно тяжких, але обовязуючих всіх панів на цілім світі, обовязків твореня власної держави на своїй землі і серед свого, живучого на цій землі, громадянства, не може бути оправдана тому, бо вона приносила руїну Україні і руїну їм самім.

Зробити з української колонії інтеґральну частину московської чи польської метрополії — иншими словами: з мешканців України поробити людей однакових з мешканцями Московщини і Польщи — було річю, розуміється, неможливою. Метрополії могли називати Українців своїми державно-національними іменами, могли давати тим з них, що себе за Росіян або Поляків вважали, повну формальну рівноправність, але фактично ані московська ані польська провідна верства не могли з Росіян або Поляків з України — тоб-то з місцевої української провідної верстви — зробити частину себе і політично вірити їм так, як самим собі. Щоб злитись з російською або польською провідною верствою і придбати її державницькі прикмети, мешканець України мусів виеміґрувати з України до метрополії: до Варшави або до Петербурга. Той, що оставався в Україні, або приходив на Україну, — оселявся в ній, з нею місцем своєї праці з покоління в покоління орґанічно звязувався, і що разом з тим на державну залежність України від метрополії погоджувався — приймав на себе — спільне всім мешканцям України — прокляття недержавности, прокляття колонії.

Російськість та польськість — не зважаючи на часто »самоотвержену« службу наших панів російській та польській державній ідеї — в оцих умовах колоніяльного істнування тільки ще більше розкладала та ослабляла їх. Бо на дні їх свідомости лежало, деморалізуюче їх та ослабляюче їх життєву відпорність, почуття невиконаня своїх панських обовязків супроти свого народу і своєї землі, почуття незавойованого собі власного вартостю права на владу. Звідци брак скріпляючої, спокійної і сміливої віри в себе, в потрібність свого буття, в законність своєї влади, в громадську оправданість свого »панства«, своєї більшої сили культурної і матеріяльної. Без такої віри, яку дає свідомість виконаних обовязків супроти своєї землі і свого народу, вони не могли мати цієї моральної сили, що рятує в хвилини катастроф і що свідомостю законности і потрібности свого істнування само це істнування береже.

Наші »кресові польські пани«, вигнані большовицькою ордою з України і погибаючі на вулицях Варшави та в закамарках Польщи, і наші »пани малоросійські«, яких прихильність до »єдиной і неділимой« теж не врятувала від цієї