Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/492

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


самої орди, хай будуть наукою для всіх будучих українських панів, що ні Москва ні Польща захистом для них служити не можуть. Невласнодержавна — москвофільська чи полонофільська — політика »панських« консервативних елєментів, — тоб-то тих елєментів, що в данім часі посідатимуть владу і більшу культурну та матеріяльну силу на Україні — в найкращому разі може довести тільки до того, що замість них самих будуть вирізані їх діти або внуки. Москва і Польща займають українську колонію не на те, щоб оберігати тих, що в ній своєї держави самі сотворити не уміють і що своєю проказою недержавности ще самі московську та польську державу каляють.

V. Слабість місцевого консерватизму не дає йому стати серед місцевого громадянства школою здержуючих і орґанізуючих громадських прикмет: чести, вірности, послуху, дисципліни, обмеженя імперіялізму послухом владі (монархії) і містицизму послухом орґанізованій ідеолоґії (реліґії), — школою ідейности, волі та інтеліґентности. Завдяки цьому розвиваються без ніякого протиділання в цьому громадянстві: розперезане хамство, зрадництво, політична проституція, »отоманія«, слабодухість, взаємно себе пожираюче реліґійне, політичне, філолоґічне і всяке инше сектанство, безідейність, безвольність, глупота і врешті отой »імперіялізм« та »містицизм« дикунів, який, крім хвилевих революцийних вибухів, нічого сильного та тривалого сотворити не в силі.

Всі болючі крики — як наприклад Кулішевий: »народе без пуття без чести і поваги« — остануться криками в пустині, доки не відродиться місцевий консерватизм. Бо не досить пуття, чести і поваги від громадянства вимагати, але ще треба йому приклад оцих чеснот на живій громадській орґанізації показати. Такими громадськими орґанізаціями у всіх здорових націй цілого світа були, єсть і будуть орґанізації консервативні. Без доброго консерватизму, як вже вище сказано, не може бути в нації і доброго поступу. Тим пояснюється, що при всій зненависти наших місцевих поступовців і революціонерів до своїх місцевих консервативних »панів«, вони від них ані на крихітку не кращі. Мало того, вони звязані з ними таким нерозривним вузлом, що смерть консерватистів тягне за собою смерть революціонерів. За знищеням консервативного Гетьманства прийшла загибель і революцийній Директорії.

Має глибше значіння оце траґічне видовище, яке ми бачимо сьогодня в краю і на еміґрації: розворушити і оживити наших революціонерів не може ні вимірання України, ні їх власне вимірання, а тільки привід знищених ними »панів«, ознаки життя українського консерватизму. Злоба, з якою вони кидаються напр. на нас, Гетьманців, єсть нічим иншим, як їх стихийним, підсвідомим бажанням випробувати силу цих Гетьманців: чи здатні справді консерватисти українські стати здержуючою опорою для них — революціонерів, чи своєю слабостю вони знов улегчать їм деструктивну роботу і знов убють їх своєю власною смертю. Без видержаня цієї злоби, цього природного революцийного напору, консерватизм український не зможе відродитись. А без його відродженя, не може бути і відродженя українського поступу. Хто хоче щоб на Україні були честні,