Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/496

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Не треба хіба казати, скільки наївних ілюзій криється в оцих сподіванках. Вони розвіються дуже скоро, і коли-б большовики удержались, то правляча Московщиною, Україною і Білорусю з московського центру одна провідна верства витворила-б дуже скоро нову одну общеруску комуністичну літературну мову, так само, як такаж стара общеруска мова повстала з такої самої державної єдности верстви, що правила петербургською Імперією. Але що правляча большовицька верства не удержиться, і упаде мабуть ще в примітивнім періоді »українізації«, то наслідок оцієї большовицької українізації України буде такий: коли большовики упадуть, українська мова стане для мас зненавидженого мовою скинутих »панів«; місцеві представники »революцийного народу« (забалакавши в Марті 1917 р. всі зразу по українськи) тепер забалакають всі зразу по російськи і, коли в 1918 р. вони робили повстання проти своєї місцевої української влади Гетьмана за те, що вона »занадто права« і »говорить по московськи«, то тепер — як ця влада знов настане — вони робитимуть повстання за те, що вона »занадто ліва« і »говорить по українськи«.

Під большовицькою владою Україна могла-б дійсно зукраїнізуватись тільки тоді, коли-б місцеві, правлячі Україною, комуністи розпочали боротьбу з комуністами метропольними за свою владу на Україні, за сотвореня окремої української »комуністичної« держави. Боротьба ця довела-б до дійсної українізації навіть тоді, коли-б вона велась в початках і в мові російській. Так само, як довело-б до дійсної українізації і до сотвореня української національної мови Гетьманство 1918 р., не зважаючи на це, що правляча тоді місцева верства, вихована в російській мові, цієї мови, в боротьбі за свою владу на Україні, в перших стадіях цієї боротьби, мусіла вживати.

2. Слабість орґанічних: родових, класових, професіональних і т. п. звязків, особливо потрібних для орґанізованости громадянства там, де, як у нас, переважає ріжнородність походженя, расова неоднодільність і вроджена взаємна ворожнеча.

Розпорошуваня родів на позбавлені між собою всякого звязку окремі родини; розпорошуваня класів на необєднаних нічим між собою орґанізаторів і орґанізованих і т. д. — єсть постійним явищем на Україні. Хто хоче, щоб у нас істнувало громадянство — в розумінню не механічно, а орґанічно обєднаних людей — той мусить всіма силами з оцим явищем боротись. Родові союзи, запобігаючі деструктивному відосередковому еґоїзмові поодиноких родин (що особливо проявляється при прийнятому у нас звичаї рівного поділу землі і майна між всіми синами і дочками), далі класові і професийні орґанізації — це наймогутніщі засоби для такої боротьби.

Тут при нагоді зазначу, що у нас починає бути модним поборюваня »класовости« після того, як політично зужилась найсильніща українська соціял-демократична партія, в програмах якої що два слова стрічався термін »клас«. »Націоналістичні« і »праві« українські публіцисти, які по українському звичаю мало думають, багато почувають і голосно кричать, підняли ґвалт, що нас погубила »класовість«. Між тим ніякої класовости, за нечисленними винятками, у українських есдеків не було. Вони не сотворили ні одної класової робітничої орґанізації на взірець подібних орґанізацій французських чи англійських, і були в масі зви-