творчі прикмети і коли правити вже готовою, завойованою і збудованою державою міг інтеліґент так само, як жінка наприклад може вести вже налажене і готове сільське господарство.
Траґічним в нашій історії єсть те, що ми звичайно пориваємось де державного життя і до твореня своєї місцевої влади тоді, коли сусідні влади розкладаються. Інтеліґенція наша (інтеліґенція єсть завжди найбільше чуткою на чужосторонні впливи верствою в кожній нації) переймає методи політичні од цих сусідніх влад і думає, що влада українська може народитись тим самим способом, яким инші, старіючі вже, влади умірають. Тепер наприклад, інтеліґенція думає, що Україна може бути тільки »демократичною республикою«, в якій народом правитиме вона — »представниця народу«. Як повстали ці республики — про це вона думати не хоче. Так само не хоче вона боротись, ризикувати творити подвиг, дати ідейний порив, необхідний в боротьбі за державу, в завойовуваню влади. Вона хоче зразу такого забезпеченого життя, яке мають інтеліґенти инших, колись старими подвигами, кровю і жертвами вже сотворених держав.
Матеріялістична психіка української інтеліґенції розвязує багато наших історичних загадок. Вона пояснює нам споконвічне »зміновіховство« української інтеліґенції: факт, чому покірними рабами грубих і безпардонних метропольних влад ставали за шмат, хоч гнилої, але певної ковбаси ці, що не могли простити найменшого гріха своїй власній владі, яка такого забезпеченого і певного істнування не могла, не може і не могтиме зараз на початку українського державного життя інтеліґенції дати. Вона пояснює нам, чому люде, які діставали і дістають нападів політичної скаженини (rabies politica) на згадку про Українське Гетьманство, поводяться як овечки супроти большовицьких комісарів, польських поліцаїв, або виплачуючих щомісячні еміґрантські субсидії урядовців чеської влади.[1] Вона врешті пояснює нам, чому ми не маємо Української Держави.
Український інтеліґент не вдовольняється посадою низче президента, головнокомандуючого чи міністра в »самостійній Україні«. Він робить народні повстання проти місцевої слабої влади, коли вона благає його з оцею посадою підождати, поки мечем та продукцією збудується та окріпне держава. Але, зруйнувавши свою українську державу, він зразу-ж на другий день стає в »Малоросії« або »Малопольші« тихим (найчастіще псевдонімним) літератором, тим смирніщим, чим більше тверда ця метропольна влада, що окуповала дану частину України, і чим сильніще вона його одною рукою бє, а другою тиче »щомісячне жалуваня«. Хто-ж має при таких умовах творити українську державницьку ідеолоґію і будити приспане хотіння власної влади, власної Української Держави? »Освічений« такою інтеліґенцією український народ проклинає память своїх- ↑ Маленька ілюстрація: пражська »Нова Україна«, редаґована п. Винниченком і п. Шаповалом, кидається на нас з лайкою за те, що ми Спомини нашого Українського Гетьмана, перебуваючого разом з нами в тяжкім вигнанню, помістили в »Хліборобській Україні« з приміткою: »друкуємо з ласкавого дозволу Пана Гетьмана«. В цім-же самім числі ця сама »Нова Україна« друкує статтю Президента Масарика з такою приміткою: »Редакція Нової України містить за ласкавим дозволом шановного автора, Президента чехословацької Республики.« Розуміється, не можна нічого мати проти вислову пошани для Президента Масарика, але в сполученю з вищезгаданою лайкою цей вислов пошани набірає символічного значіння. Мабуть розуміє це і Президент Масарик, який сам бував на вигнанню і сам бачив ріжні типи відношеня людей до своєї влади, коли вона слаба, і до чужої, коли вона сильна.
