Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/512

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


орґанізації, творцем ідеолоґії нації — »редактором« чи літератором — для цього не треба ні освіти ні термінування.[1] Легко собі уявити, які наслідки для »духа нації« може мати такий натуральний добір, при якому в творці цього духа йде все, що до відповідальних фахів, вимагаючих освіти і стажу, не здатне.

Друга специфічна прикмета »свідомої« інтеліґенції — це повна відсутність почуття відповідальности за витвори свого ума і серця. Цього почуття не може бути у »вічних революціонерів«, що в глибині душі не мають навіть надії бути колись не в опозиції. Писати і говорити можна все, як що не мати надії це писане і говорене колись власним зусиллям реалізувати. Тому такий вічний революціонер має ще третю прикмету, випливаючу з попередніх. Він прикриває свою пустопорожність, свій повний брак внутрішнього творчого змісту, як найбільше трескучою »соціялістичною« чи »націоналістичною« фразеолоґією. Брак почуття міри в політиці української »свідомої« інтеліґенції в цім має одну з первопричин.

Цього почуття міри не треба, розуміється, утотожнювати з опуртунізмом (політикою пристосовуваня). Політик з почуттям міри уміє ризикувати і знає, де треба ставити безкомпромісові вимоги і де треба в тактиці поступатись, щоб осягнути здійсненя своєї ідеї. Тактику йому завжди підскаже почуття відповідальности за свою ідею і хотіння цю ідею реалізувати — тоб-то власне це, чого у »свідомої« інтеліґенції немає. Наприклад, українські »свідомі« наддніпрянські інтеліґенти, які свою політичну діяльність перед російською революцією виявляли в завзятім поборюваню української самостійности, і які державно-творчі здатности репрезентованого ними українства виявляли тільки в тім, що вічно в своїх інтеліґентських гуртках лаялись, взаємно себе топтали в болото і диференціювались — підняли в 1918 р. »народне повстання« проти місцевої Української Гетьманської Влади тому що, на їх думку, вона була »замало самостійницька« і »не-українська«. Як-би вони мали хоч дрібку почуття міри, то розуміли-б, що ця влада — при тогочасному культурно-національному стані України (3000 передплатників українських газет на »40 міліонів« Українців в періоді 1905 — 1914 р.[2], при цій ідеолоґічній підготовці, яку дали Україні вони, »свідомі« інтеліґенти, і при державно-творчих здатностях репрезентованого ними українства — виявляла те маскимум самостійництва і українства, що при таких умовах могли зреалізуватись.

Врешті від своїх духовних батьків — »кающихся панів« — »свідома« інтеліґенція взяла не те, що в них було вартне і добре, а те, що в них було руїнницьке і зле. Вона не перейняла від них любови до України, знання її історії, глибокого відчування її траґічного становища, а взяла тільки декласованість і нахил до »мімікри«: взяла брак самопошани і нахил до підроблюваня себе під колір юрби. В сполученю з браком культури (її мали ще »кающіїся пани«), ці прикмети витворили серед »свідомої« інтеліґенції погорду до самої себе, а в дальшім лоґічнім розвитку і до цілого українства, яке вона

  1. Чим більше світ демократизується, тим строжче карають за безпатентне лікування тіла, і тим свобідніще дозволяють всякому займатись лікуванням духа. В зачатках великих культур і при твореню держав звичайно буває навпаки.
  2. Зі слів одного з видатніщих співробітників тодішньої української преси (амер. »Свобода« р. 1924 №281). Про стан національного руху на наддніпрянській Україні перед війною і революцією цікавий читач може довідатись з найавторитетніщих для цього періоду і дуже цінних »Спогадів« Є. X. Чикаленка.