Відчуваючи одначе в глибині душі, що всі ці »щастя« недосяжні, і не маючи сил ані бути, ані щезнути, інтеліґенція українська животіє романтично. Це значить, що вона вважає за правду тільки свої, з незагнузданої емоціональности, безвольности та неінтеліґентности виросші, фантастичні утопії, і скрегоче зубами на ту реальну дійсність, яка виключає можливість здійсненя всіх цих утопій. Тому »свідомі« інтеліґенти українські й самі нічого не роблять і другим не дають робити. Всякі реальні політичні українські починання, роблені во імя якоїсь ясної і виразної політичної ідеї, для них ненавистні тому, що здійсненя цих починаннь виказало-б повну непотрібність людей, живучих з українського романтичного скигління. Отже вони мріють, скиглять і лають. Лають нещадно всіх і вся, що щось робили, хотіли робити чи пориваються щось робити в Україні. Коли взяти останні часи, то українського »свідомого« інтеліґента не задовольняє ні Центральна Рада, ні Гетьманство, ні Директорія, ні большовики: все це погань, крім нього, який лає. В дійсности, в нім самім, в »свідомім« інтеліґенті українськім, в його романтичній імпотентности до творчого ідеалістичного пориву, і до здійснюваня цього пориву силою віри, волі, розуму та орґанізації — заховано огнище хвороби і розкладу України.
Коли брак ідеалізму — тоб-то брак сильних сталих хотіннь, і брак віри, волі та інтеліґентности для їх здійснюваня — єсть ознакою більшости, вічно хитаючихся, українських людей, то у української свідомої інтеліґенції ця ознака виявляється з найбільшою силою. Замість давати свому громадянству ясні образи (ідеї) спільних хотіннь, вказувати ясні способи для їх здійснюваня і піддержувати силою свого духа (слова) тих людей діла (меча і продукції), що ці ідеї беруться здійснювати, українська свідома інтеліґенція стає головним »продуцентом« орієнтацій[1] і, прибраних в партийні програми, ріжних маґічних заклинаннь. »Перемога світової революції«, міфічна »воля народу«, »побідний хід демократії«, »грядучий соціялістичний лад« і т. п. чудеса, мають, на думку цієї інтеліґенції, принести »волю Україні« і без жертв, без посвяти, без зусилля, без орґанізації, самі автоматично »збудувати українську державу«. Розуміється тільки цим маґам-чудодіям повинна належати влада в такій державі. По що здались якісь »войовники« і »продуценти«, коли інтеліґент посідає в своїх руках чудотворну політичну палочку. Своїми заклинаннями (газетами і книжками) він збудує Україну і в цій Україні буде розуміється тільки народ та інтеліґенція, бо хто-ж зрештою ще міг-би в оцім »раю« бути? Врешті характерною ознакою цієї інтеліґентської магії не єсть ідеалістичне хотіння творити добро, а страх перед злом і бажання робити зло другому. Не стільки для добра самих Українців препаруються в чудодійних інтеліґентських котлах всі ці ріжні »України«, скільки для того, щоб допекти ними »Ляхам«, »Москалям«, »панам«, »буржуям« і т. п., страшним для української інтеліґенції, злим та поганим істотам.
До цих ознак нашої хвороби, які »свідома« інтеліґенція посідає в степені більшій, ніж инші верстви місцевого громадянства, треба ще додати кілька її специфічних прикмет. Перша — це брак відповідної освіти і школи. Щоб бути звичайним ремісником, треба пройти якусь науку і пройти означене термінування, яке виховує уміння слухати і уміння наказувати, дає дисципліну, корпоративний дух і звичку до орґанізованости. Але щоб стати, при демократичнім методі- ↑ »Прімат зовнішньої політики над внутрішньою« — таку формулу для оправданя оцієї манії орієнтацій знайшов один з найбільше галасливих представників українського інтеліґентського націоналізму.
