Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/510

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


дійсні жінки до таких типів звичайно не мають симпатії. Від цієї загальної характеристики перейдім до важніщих деталів.

Візьмім наприклад вроджену всім мешканцям України прикмету завеликої емоціональности, при пропорціонально заслабій волі та інтеліґентности. У місцевих продуцентів вона обмежується хоч невеликою дисципліною, необхідною навіть в так легкій, як на Україні, боротьбі з природою за здобування від неї потрібних для життя матеріяльних дібр. У місцевих непродуцентів інтеліґентів, які не почувають себе »Українцями«, вона обмежується хоч трохи впливом метропольних консервативних орґанізацій, що своєю здержуючою силою і виховуваним волі та інтеліґентности хоч трохи (чому трохи, а не зовсім — про це була мова вище) дисциплінують руйнуючі пристрасти своїх — »южно-русскихъ« і »кресових« — »щирих«. »Свідома« українська інтеліґенція цих двох здержуючих чинників не посідає і вона свою надмірну емоціональність, сполучену з безхарактерностю та неінтеліґентностю, проявляє в необмеженім виді.

Візьмім далі вроджену всім мешканцям України взаємну злобу і зненависть. У більше менше матеріяльно забезпечених продуцентів вона обмежується хоч трохи матеріяльним достатком: мовляв — »як ковбаса та чарка, то минеться й сварка.« Місцеві інтеліґенти »не-Українці« хоч трохи освіжають і очищають свою душу позитивними, на любови і патріотизмі опертими, частинами державних метропольних культур. »Свідомий« інтеліґент позбавлений і першого і другого. Він матеріяльно не забезпечений так, як змінивший своєчасно віхи, інтеліґент »не свідомий«. Він кормиться тільки продуктами демократичної і революцийної »свідомої« української преси та літератури, тоб-то продуктами свого власного розкладу. Він відчуває своє приниженя і покривдженя, чого инші мешканці України, »не-Українці«, не відчувають. Він ненавидить їх і вони ненавидять його, але вони мають змогу свою зненависть при помочі метропольних влад реалізувати, а він цієї змоги не має і, при своїх прикметах, не може її мати. В результаті він весь насичений отрутою безсилої злоби. Чим більше він її в себе вбірає, тим більше її потрібує. Врешті вона обертається проти нього самого і він стає подібним до того нещастного, від злости ошалілого пса, який кусає або сам себе, або руки тих, що хотіли-б і могли з ланцюга мук його визволити.

Візьмім ще, присущу нам всім, ознаку нашої хвороби: нахил до романтизму. Цей нахил у наших продуцентів обмежується хоч трохи тим, що вони в своїй матеріяльно продуктивній праці зустрічають силу спротиву реальних сил природи і це улегчує їм зрозуміння ріжниці між бажаним і можливим, між уявою і дійсностю). У інтеліґентів »не-Українців« цей нахил обмежується хоч трохи тим, що через впливаючі на них метропольні консервативні орґанізації, вони входять в контакт з силою спротиву пасивних мас і тому хоч трохи привчаються обмежувати свої емоціональні бажання та мрії степеню реальної восприїмчивости цих мас. Інтеліґенти »Українці« зовсім позбавлені оцього чуття природної та громадської дійсности. Зло романтизму проявляється у них в повній і необмеженій силі. Відріжняти бажаного від можливого вони не уміють. Тому живуть вони найбільше фантастичними утопіями якихось »Україн без влади і без підвладних«, якихось соціялістичних чи націоналістичних українських ельдорадо. Здійснятися ці ельдорада мають самі і автоматично мають вони зайняти місце тієї живої, реальної, дійсної України, яку »свідомі« інтеліґенти зо всією своєю безсилою злобою ненавидять.