Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/514

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


1. Доки українську національну ідеолоґію репрезентує інтеліґенція, яка (як і всяка інтеліґенція) сама не має матеріяльної сили, щоб свою ідеолоґію зреалізувати, але яка разом з тим не хоче, щоб її реалізували ці не інтеліґентські ґрупи місцевого громадянства, що потрібну для цього матеріяльну силу меча і продукції посідають;

2. доки українська »свідома« інтеліґенція буде вся демократична (демократична, розуміється, в значінню політичного світогляду і методу орґанізації, а не в значінню походженя), і революцийна, тоб-то доки буде вона вся кормитися з української недержавности: буде жити з того, що вічно бунтуватиме »народ« проти »панів«, вічно кусатиме словесно метропольні влади, але так, щоб ці укуси не були смертельні, щоб місцеве громадянство тільки вічно крівавилося, щоб в ньому не прокинулось бажання своєї власної влади, і щоб з цього розкладу могла жити вона, як єдина і монопольна представниця »вічно революцийних«, ніколи не здійснюваних, »народніх« і »національних« змаганнь;

3. доки ця інтеліґенція робитме вражіння товариства, твердо і уперто переконаного, що з його »українства« нічого реального вийти ніколи не може, але постановившого неначе тайну між собою умову нікому про це не говорити, зі свого українства жити, за ріжні його політичні утопії між собою гризтися, і тільки однодушно, єдиним »національним фронтом«, виступати проти кожного, хто справді поважно хотів-би українство здійснювати і хто має хоч деякі дані для такого здійснюваня;

4. доки всякий, хто в Україні на реальне здійснюваня української державно-національної ідеї пориватиметься, буде одержувати епітети »окаянного«, »проклятого«, »пяниці«, »злодія«, »чужинця«, »кровопийці«, »дурня«, — епітети, які йому оця »свідома« інтеліґенція в творах свого ума і серця надаватиме і цими творами відповідну для нього опінію в очах »народу« вироблятиме;

5. доки всяка метропольна влада, користуючись таким дискредитованям найбільше здатних до зреалізованя України українських людей, зможе їх безкарно і при задоволеню всього українського народу фізично і морально нищити, а одночасно давати потрібну долю »свободи слова« українській інтеліґенції, щоб вона могла діло розкладання і руйнування України в межах, нешкідливих для цих влад, далі робити;

6. доки така »свідома« інтеліґенція в Україні не переведеться, доти українська ідея, як ідея політично-національна, може бути тільки блєфом. Блєфом з якого житиме горстка третьорядних літераторів і дрібних розбійників пера. Блєфом, яким иноді будуть користуватись для своїх скороминучих політичних цілей якісь чужоземні держави. Блєфом врешті, яким в добрій вірі зможуть в хвилинах революцій гратись тільки примітивні і полудикі анархічні »отаманчики«, здіймаючи собі з такою »національною ідеолоґією« взаємно голови доти, доки їм якісь сильні метропольні влади оцієї забави, на щастя місцевого громадянства, не припинять.

Який-же вихід з цього дійсно траґічного становища? — Відповіді на це питання присвячена вся моя праця, отже тут підкреслю тільки найголовніще, що стосується до української інтеліґенції.

Перш за все треба ясно усвідомити собі оцю страшну хворобу, треба розкрити оцю гниючу рану. Зробити це треба для двох причин. Перша — щоб, пізнавши, цю хворобу вилічити. Друга — щоб знати її наслідки, коли вона не