Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/515

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


буде вилічена, кожним честний інтеліґентний українець мусить знати, що коли він приймає участь в політичнім українськім життю, тоб-то піддержує віру в можливість істнування України, а разом з тим не поборює оцього розкладу, який ширить українська »свідома« інтеліґенція, то він бере на себе моральну відповідальність перед »малими сими« за діла цієї інтеліґенції. Він бере відповідальність за ширеня такої української національної ідеолоґії, яка з такою інтеліґенцією не може бути ніколи здійснена, а для якої »малі сі«, приймаючи її безкритично на віру, готові чим можуть жертвувати. Отже, будучи честним, треба »малим сим« сказати: Україна це тільки література; тому по українськи можете співати, танцювати, читати, писати, старину згадувати, поетів величати, але нічим реальним — ані життям, ані майном — для України не жертвуйте і не ризикуйте, бо при такій інтеліґенції, яку ми маємо, жертва ваша безцільна і пропаде вона даремнісінько. Або — бажаючи не Провансу, без непотрібних народніх жертв, а України, з необхідними для її реалізації жертвами — треба вийти з »невтральности« і треба енерґійно, не гаючи ні хвилини часу, братися за ліченя ґанґрени.

Основний лік — як вище вже було сказано — це відродженя та зміцненя українського консерватизму, в розумінню сильного зорґанізованя — честних, сильновольних, розумних, посідаючих традицію та досвід влади і політично здержуючі та орґанізуючі громадські прикмети — українських людей. В данім випадку мова йде про інтеліґенцію, тоб-то про відродженя та зміцненя української консервативної державницької ідеолоґії і орґанізацію цієї інтеліґенції, яка таку ідеолоґію буде ширити і розвивати. Щоб орґанізація консервативної інтеліґенції могла зародитись і розвинутись, мусить бути підготовлена восприїмчивість на таку орґанізацію і на її ідеолоґію серед цієї української інтеліґенції, яка вже єсть. Без цього будуть паралєльно, без ніякого на себе впливу, істнувати дві — себе взаємно не розуміючі і собі зовсім чужі — українські інтеліґенції: одна, з одиниць складена та на безпотомну загибель засуджена, консервативна, і друга, більше численна та більше довговічна, бо до безконечної української руїни і до процесу розкладу, який не вимагає ніякого зусилля, пристосована — революцийна.

Щоб не, було такого смертельного для України роздвоеня, треба щоб здоровіща частина сучасної української інтеліґенції — тоб-то ця частина, яка ще в стані усвідомити собі свою хворобу і яка ще може хотіти з цієї хвороби вилічитись — відділилась від частини безнадійно хворої, нездатної вже до виліченя. Цю здоровіщу частину жде дуже тяжка праця перевиховуваня себе — виховуваня в собі волі, розуму, витривалости, здержуючих громадських прикмет, ідейности, здатности до орґанізованости та до спільної праці — і ширеня ясної державницької ідеолоґії української, при страшних нападах фурії з боку хворої більшости української інтеліґенції. Проти цих нападів, проти цієї зарази, вона мусить себе імунізувати, тоб-то виробити в собі на них відпорність. Вона мусить себе імунізувати, але не ізолювати. Бо хоч нечитання українських газет і української політичної літератури єсть одним з найпевніщих способів, щоб не стратити віри в Україну, але воно не може зарадити лихові: вилічити хворобу. Щоб хворобу вилічити, треба бути з хворими в контакті, але, будучи в контакті, не треба ні в якім разі їхньою хворобою заражатись.

Дві річі потрібні для такої імунізації: любов і спокій. Любов до України та до своїх хворих братів-інтеліґентів, і спокій при обсервації хвороби — дадуть змогу здоровіщій частині української інтеліґенції зрозуміти своє стано-