національного безсилля може бути збудована всяка національна Монархія.
Без своєї власної української консервативної сили, бажаючої власної національної держави, власної національної влади, свого а не чужого Монарха — сили лицарської і разом з тим матеріяльно продуктивної, з високо розвиненим почуттям національної чести, гордости, послуху і дисципліни — не тільки не засимілюються нові Варяги, але навіть і ті нові наші державно творчі активні елєменти, які виділятимуться з пасивної української маси, не удержаться при Україні, а будуть асимілюватись консервативними силами чужими. Історія наша буде і далі йти дотеперішнім шляхом. Українство на Україні буде, як сила політична (за винятком одиниць) ділом несерйозним, пайдократією, зайняттям для дітей або дітвакуватих. Кожний, виступаючий на арену історії, новий український клас, пошумівши за днів своєї молодости в українських національних формах, буде денаціоналізуватись в міру того, як прибуватиме йому розуму, достатків і влади. Так зденаціоналізувались колись ці наші князі, що були українськими »Байдами« на Запорожжі і поставали польськими Яремами Вишневецькими як, перестали »байдикувати«. Так зденаціоналізувалась наша шляхта, що була українською поки козакувала і перестала нею бути, як устатковалась, взялась до хозяйства та до державних справ і як не стало Великого Богдана, що соціяльній та політичній »статечности« один умів надати національно українські громадські та державні Форми. Так зденаціоналізувалось і наше козацтво, ставши діловитим дворянством; так само врешті може зденаціоналізуватись і теперішня надія України: новий, виступаючий саме тепер на арену нашої історії, селянсько-хліборобський клас. Він закине свої романтичні »китиці і оселедці«, свої »вільні козацтва«, свою »отаманщину«, своє опозицийне бунтарство, коли дійде до державного розуму, забажає закріпити за собою здобуту ним »земельку«, захоче взятись до продуктивної праці, присмирить своїх бандитів уголовних і бандитів політичних — одно слово, коли з класу ферментуючого, революцийного він стане класом статечним, консервативним і коли одночасно поважного, орґанізованого та дисциплінованого консервативного українства… як не було, так і не буде…[1]
- ↑ Схема цього хронічного у нас історичного процесу така: 1. проти місцевих, репрезентуючих вже якусь чужу державу, консервативних елєментів підіймається новий, бажаючий влади, революцийний і ще не зденаціоналізований стихійно-український клас. 2. Приймаючи метод орґанізації демократичний і республіканський, він побиває місцеві консервативні елєменти при помочі бунту народніх мас. 3. З хвилиною коли його перемога вже наближається, коли він хоче закріпити за собою здобуту владу та землю і сотворити власну українську державу — проти нього, во імя їм же проголошених демократичних соціяльних і національних кличів, більше крайні демократи підіймають ці ж самі народні маси. 4. Не посідаючи уміння влади старих консерватистів, розєднаний і розбитий прийнятим ним демократичним методом орґанізації, цей новий український консервативний клас розуміється не може сам впоратись з напором нової, більше крайньої української демократії і, щоб рятувати своє фізичне істнування, вступає в сліди своїх попередників: приймає чужу державність і чужі консервативні орґанізацийні форми, які йому дають ним же вигнані, а тепер ним же назад покликані старі консерватисти і разом зі своїм бунтарським демократизмом позбувається він і свого українства. В той спосіб демократичне українство було і єсть на Україні переходною стадією від місцевої анархічної примітивности до посідаючої консервативні елєменти, а разом з ними і свій традицийний історичний досвід, російської та польської державної і національної культури.
Тільки один Богдан Хмельницький — який сам належав до статечної, переважно тоді шляхецької по свому походженю, частини козацтва і який перед повстанням не був демократичним розлагателем польської держави а »вірним (як це він сам підкреслював) Маєстатові королівському« старшиною (по теперішньому кажучи: »російським Генералом«) — зумів дати відпорну силу українським консервативним елєментам і в той спосіб покласти фундаменти під Українську Націю і Державу. Класократично-монархічна, а не демократично-республіканська орґанізація нового революцийного козацького класу і приєднаня до України розумною політикою (»віддаючи добром за добро«, а не »камінням за хліб або гадюкою за рибу« — як сказано в Гетьманськім Забезпеченю, виданім пинській шляхті) останків старих місцевих консервативних шляхецьких елєментів, що новому козацькому класові дали свою стару державну культуру — ось основні два пункти Україно-творчої діяльности Великого Гетьмана.
