Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/535

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


А без відродженя нашої власної місцевої монархічної традиції національної, що у нас має тільки форму Гетьманства — монархізм український — це єсть ідея повітряна. Позбавлений оцього свого орґанічного ґрунту, він стає літературною утопією того самого ґатунку що на будуче »спасення України«, під гаслами неґації та руйнування сотвореного вже в минулім, фабрикує і своїх писаннях наша демократія.

Врешті ще про одну рису демократії забула варяжська теорія. Національна асиміляція всяких чуженаціональних, в тім числі варяжських елєментів, може відбуватись тільки тоді, коли репрезентанти місцевої національної ідеї по лицарськи служать цій ідеї і тому зі щирою любовю приймають в свої ряди всіх, що їм в цій службі помагає, хто ряди їхні збільшує та зміцняє. В цьому між иншим лежить секрет великої асиміляцийної сили нашої козаччини, в лицарському — як я називаю, класократичному — періоді її істнування. Але чи може бути асиміляцийна здатність у демократії, яка ідею національну монополізує виключно для себе; яка не служить ідеї Нації, а навпаки: ідею Нації повертає на службу собі; яка претендує до влади і проводу тільки тому, що вона одна єсть єдине »народня« і »патріотична«, що вона і тільки вона репрезентує »дійсний український народ« і дійсну »любов до України«, що вона одна єсть, істинно-українська…

І ось цьому предприємству, обрахованому на доходи зі спекуляції українським демократичним патріотизмом — предприємству »єдиного демократичного національного фронту«, для якого кожний Українець, не член цього предприємства, єсть »Москаль« або »Поляк« — пропонують раптом не тільки зріктись свого монополю, але й ще всіх доходів од народолюбства і патріотизму. »Була у нас одна добра посада, та й ту Поляк забрав« — казав мені колись про Митрополита Андрея гр. Шептицького один галицький демократ. Не думаю, що демократія наддніпрянська, далеко більше демократична ніж галицька, згодилась уступити те — що в її мишленю єсть тільки »добрими національними посадами«, або як каже п. Винниченко »смачним державним пирогом« — »чужоземному королевичу і його ґвардії«.

Українська демократія могла б признати реальну владу тих чи инших Варягів тільки тоді, коли б вони заімпонували їй своєю силою; коли б вони її, як розбрикану і пусту дитину, привели до пуття і поставили на місце. Перші наші Варяги, як оповідає літопись, довго вагались, чи йти на заклик Новгородців, бо боялись »їх звіриного обичаю і нраву«. Але раз прийшовши, вони прийнялись нещадно виновників цього »звіриного обичаю« — всяких руїнників і ворохобників — втихомиряти. Не инша доля жде і сучасну демократію, коли б вона прийняла варяжську теорію і згодилась на закликаня серйозних Варягів. Але власне тому варяжська теорія єсть в її серйозному виданню для нашх демократів неприємлема.

Отже, чи не краще було б, замість без надії на успіх пропонувати демократії щоб вона покаялась і сама себе висікла, оставити їй спокійно ту ролю необхідного для життя нації ферменту — ролю для якої од віків Бог її сотворив на світі. Бо біда не в тім, що ми має-