Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/577

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Чи можливий у нас такий неґативний єдиний національний фронт?

Обєктів »національної зненависти« маємо (не рахуючи жидів) два: Москва і Польща. Отже (яких би словесних кунштюків не вживали наші націоналістичні поступовці і революціонери) наддніпрянські »фашисти« москвофоби, ізза зненависти до Росії, будуть завжди шукати опори в Польщі, а галицькі »фашисти« полонефоби, ізза зненависти до Польщи, будуть завжди шукати опори в Росії. І в цьому революцийно-демократичному »єдиному національному фронті« буде »українська нація« під проводом своїх ріжних націоналістичних, соціялістичних, і т. п. революціонерів вирізувати себе взаємно за Росію і за Польщу так, як це було завжди в нашій історії тоді, коли цю історію творили соціяльні революціонери. А що фахом всіх таких революціонерів і поступовців єсть нищеня історії, то історія їх ніколи нічого навчити не може і під їх проводом ми будем мати її вічне повторюваня.[1]

Оружного завоювання Москвою і Польщею України, як нації нацією, як держави державою не було ніколи в минувшині, не було і в останніх часах. Хіба російські большовики не були союзниками п. Винниченка, а польські »пепеесовці« союзниками п. Петлюри при валеню ними своєї української держави, на чолі якої стояв традицийний Гетьман, репрезентуючий традицийну національну форму влади? І чи народ, що мав і має таких »народніх« провідників, таку усвідомлюючу його інтеліґенцію, може мати, не то привязаність, але навіть, звичайне поняття про свою власну національну владу? І чи такий народ можна підняти і обєднати в одну націю зненавистю проти влади чужої, коли ця чужа влада була власне покликана народніми представниками для оборони »народу« од влади своєї?

Коли всіми засобами нищиться в народі любов до своєї історичної традицийної влади, і коли нема і не може в ньому бути зненависти до покликаної його-ж »представниками« влади чужої, то панам з нашого »єдиного революцийно-демократичного національного фронту« остається тільки одна гіпотеза: народ український кинеться до зброї на другий день по його »усвідомленю«, тоб-то по перечитаню в кожнім українськім селі всього того, що пише українська інтеліґенція.

Варяжська теорія, яка престол чужоземного королевича будує на популярности п. Петлюри — иншими словами української інтеліґенції — серед українського народу, несвідомо приймає за факт

  1. Коли-б наша поступова націоналістична демократія, не тільки »почувала« і »дуже хотіла«, але ще й трохи при тім думала, то вона-б знала що найбільшим ворогом її єдиного національного фронту єсть пропаґована нею соборність. І що тільки поставивши на Збручі якийсь непролазний мур, можна обєднувати Галичан зненавистю проти Польщи, а Наддніпрянців зненавистю проти Росії. Соборність для нації, посідаючої два обєкти зненависти, можлива тільки тоді, коли її думки звернені внутр себе, на возстановленя своєї старої історичної, традицийної, національної влади. Політичним самодурством було проголошувати соборність власне після знищеня »єдиним революцийним галицько-наддніпрянським фронтом« такої єдиної, обєднуючої, традицийної національної влади, якою було Гетьманство.